Савенко Євгенія, 10 клас, Одеський економічний ліцей Одеської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Музиченко Наталя Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

І на білому світі війна загримить.
Захлинаються кров'ю і димом світанки.
Вигинає імперія хижий хребет.
По дорогах повзуть розчепірені танки.
Ліна Костенко
 
Можете собі уявити? А українцям не треба уявляти... Це наша реальність, це наш шлях.
 
24 лютого стало для мене початком абсолютно нового життя - життя, пронизаного війною. Перші вибухи були жахливими, та мені здалося, що це відбувається у моєму сні. Батьки розбудили нас з братом і сказали, що почалася війна. Ми одразу почали збирати речі, думаючи, що зможемо виїхати за кордон, але стало зрозуміло, що ми нікуди вже не поїдемо, без тата.
 
Мій тато разом із старшим братом одразу пішли добровольцями в ЗСУ. У мого тата був військовий квиток і військове офіцерське звання - лейтенант, після закінчення ВУЗу. Офіцери були дуже потрібні і його взяли одразу.
 
Але тато у військкоматі сказав не всю правду. Моєму татові було у 2022р. 50 років і він вже був пенсіонер МВД. Тато пішов на пенсію в званні майор, але про своє звання в МВД він нікому не розповів. Вже на війні він отримав наступне військове звання - старший лейтенант. Тато був взводним і керував 30 особами. Кілька місяців ми з мамою не знали, що тато в ЗСУ, вважали, що він пішов в ТРО. Брат повернувся вже через три доби після початку війни. Його спочатку взяли в ТРО, бо він вмів користуватися зброєю, закінчив курси, але через інвалідність 2 групи брата повернули. Однак він пішов волонтером, разом з іншими хлопцями вони на морі збирали пісок в мішки для укріплення блокпостів, пам’яток архітектури.
 
Ми з мамою ходили у видавництво “Чорномор’я”, плели маскувальні сітки для військових, збирали пусті пляшки і виготовляли “коктейлі Молотова”, допомагали військовим продуктами харчування, одягом, гігієнічними наборами і просто донатили.
 
Перші 3 місяці війни ми жили в постійному страху, відчуваючи себе беззахисними, мов малі звірятка, які потребують лише захисту й турботи. 1 липня 2022 року, у будинок в якому виросла моя мама прилетіло дві ракети, тоді загинуло 22 людини, це були колишні мамині сусіди, вчителі і батьки її однокласників. Для неї це стало ще однією трагедією. Літо минуло швидко: 24 липня 2022 року, на день народження мого брата, мій батько приїхав додому на кілька днів. Я ніколи не бачила його таким виснаженим, але його лагідна посмішка не змінилася, навіть незважаючи на нові зморшки.
 
Ми провели разом три дні: гуляли в парку, їли морозиво і розмовляли. Батько уважно слухав мої розповіді, розпитував про школу і називав мене своєю «зірочкою». Потім він повернувся на фронт, і більше я його не бачила.
 
Він обіцяв знову приїхати на мій день народження у вересні, і я з нетерпінням чекала на його повернення. Однак 10 вересня він перестав виходити на зв'язок, мама дуже хвилювалася, але ми з братом намагалися її заспокоїти, переконуючи, що з батьком усе гаразд. 14 вересня у двері постукали. Двоє військових принесли звістку про загибель мого батька. Мама плакала, а я залишилась, застигнувши мов камінь, запитуючи лише очима: «Мій батько мертвий?». Відповідь була чіткою і однозначною. Це був біль, який пронизав кожен сантиметр мого тіла, і я зрозуміла, що життя, яким я його знала, закінчилося.
 
Пізніше ми дізналися подробиці загибелі мого тата. Це сталося при звільнені Херсонської області. Тіла тата так і не знайшли, збіг ДНК теж відсутній. Ми не припиняємо його шукати, тому що все ще віримо, що він може бути живий.
 
Ми переглядаємо списки полонених, передивляємося всі фото з обмінів, намагаючись знайти бодай щось. Зараз я працюю волонтером у Міжнародній Організації Підтримки України, яка допомагає родинам військових. Я працюю з дітьми, чиї батьки загинули. Ці діти часто не можуть впоратися зі своїми емоціями, і їхні історії нагадують мені мою власну. Я бачу себе в цих дітях, таку ж налякану, самотню і вразливу. Та за цей час я навчилася стійкості і продовжую вірити, що навіть, якщо війна продовжиться, я побачу свого тата живим.