Гермашевська Маргарита, учениця 9 класу Комунального закладу "Полтавська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 2" Полтавської міської ради Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Маловік Тетяна Іванівна

Війна. Моя історія

Дитинство – це найщасливіша пора кожної людини. Коли ти маленький, то все навколо здається більшим, їжа смачнішою, прогулянки яскравішими. У дитинстві немає ніяких дорослих турбот, можна весь день грати і не хвилюватися ні про що. Та 24 лютого 2022 року змінило життя всіх українських дітей. Вмить ми стали дорослішими. Страшне слово «війна» злітало з вуст рідних, друзів, знайомих, навчання у школі відмінили. В очах кожного можна було побачити страх, відчай і невизначеність.

Я з жахом згадую той день, коли батьки розбудили нас о шостій годині ранку, бо маму викликали на роботу, тому що почалася війна. Мені чомусь здавалося, що це страшне слово назавжди залишиться на сторінках підручника історії та художньої літератури.

Перші повідомлення про те, що окупанти руйнують міста і села, убивають людей, вишукують «нацистів», шокувало. І перед українським народом постала гамлетівська дилема «Бути чи не бути?» Довелося кожному зробити свій вибір.

Бути – для одних означало вижити, не загинути під обстрілами; для інших – залишитися людиною, громадянином своєї країни, для третіх бути – боротися з ворогом хто як може.

Дехто зробив вибір – не бути учасником страшних подій. І потігся нескінченний потік автомобілів до кордонів з Польщею, Чехією, Німеччиною та іншими країнами. Бабуся з Італії слізно просила виїжджати, але батьки прийняли рішення залишитися у своїй країні. Тато сказав, що виїхати – означає зректися своєї землі, зрадити тих, хто в 1991 році вибрав самостійність і незалежність для нашої держави, зрадити тих, хто стояв на Майдані у 2013-2014 роках, зрадити Небесну Сотню.

Тікати ми не хотіли, ми хотіли щось робити. Тому мій тато 27 лютого пішов до військкомату з рюкзаком.

Бабуся з Гадяччини запрошувала до себе, але 26 лютого на територію їхньої громади зайшли рашисти. Усі, мабуть, чули про Гадяцьке сафарі. Мій дідусь, у минулому «афганець», узяв до рук мисливську рушницю і разом з односельцями почав слідкувати за орками. Головною причиною, що мисливці, добровольці й тероборонівці пішли на «сафарі», було бажання захистити своїх рідних, односельців. Завдяки їхнім діям, збережений Миргород і навіть Київ.

Увесь народ піднявся на боротьбу з ворогом. Одні «штурмували» військкомати, інші збирали одяг та харчі для солдатів, робили свічки, плели маскувальні сітки. Працювали бабусі-пенсіонерки, студенти, учні.

Навіть діти не стояли осторонь. Ми з друзями робили з бісеру різні прикраси і продавали їх на вулиці. Тоді нам вдалося назбирати 300 гривень, і мама порадила купити смаколиків для тероборонівців. Серце переповнювалося радістю і гордістю, що ми допомагаємо військовим.

Я пишу ці рядки, і моє серце стискається від болю. Скільки треба було мати сили моїй вагітній мамі, щоб нас з сестрою заспокоювати. Вона не залишала нас на самоті ні на хвилину. Моя сестричка спочатку дуже боялася виття сирени, прокидалася вночі, кричала, хапала свої речі, і ми посеред ночі спускалися в підвал.

Уранці разом з мамою йшли на роботу. Добре, що коронавірус навчив нас вчитися дистанційно. Мама виконувала свої завдання, а ми з навушниками слухали вчителів. Моя мама психолог. Вона розуміла, що для зняття стресу треба зробити щось особливе. Так у нашій сім’ї з’явився песик. Радості не було меж, адже  моя заповітна мрія здійснилася. Він був зовсім крихітний, а очі добрі й розумні. Ми назвали собаку Тайсоном.

Так у нас з’явився новий член сім’ї, а з ним нові турботи, інтереси та обов’язки. Завдяки лайфхакам з інтернету нам вдалося вивчити з ним декілька команд.

За час війни всі українські діти подорослішали, наші погляди змінилися. Я почала краще вчитися та вже визначилася з майбутньою професією. Хочу стати лікарем, щоб допомагати людям. Незважаючи на страшні події, що відбуваються у нашій країні, життя триває. Під звук сирени на світ з’явився мій молодший братик Богдан. Вірю, що зовсім скоро він стане свідком нашої Перемоги.

І сьогодні, підсумовуючи події страшних днів війни, хочеться з гордістю говорити про силу і незламність не тільки дорослих, а й маленьких дорослих дітей. Ми всі в тилу працюємо заради Перемоги.

Я вірю, що хоч і важка перед нами дорога, та попереду нас чекає щасливе і вільне життя, виборене, вистраждане, таке дорогоцінне для кожного. Це наш шлях, й іншого у нашого народу немає. Ми, українці, заслуговуємо на мирне життя та світле майбутнє. Треба пам’ятати: Усе буде Україна. Так триматися і рухатися вперед до Перемоги. Слава Україні! Слава нації!