"Тепла постіль, вода та тиша – це розкіш"

Инесса – адвокат в Національній асоціації адвокатів України. Як тільки пройшов перший етап шоку, Інесса продовжила працювати, надавати послуги своїм клієнтам, прослідкувала, щоб всі сплатили податки, а також долучилась до ініціативи збору доказів злочинів російських окупантів, пошуку ліків, проводить безкоштовні юридичні консультації для населення.

Як я уявляла мій перший день весни??

Точно не так.

Замість того це 6ув день війни!!

Ранок почався з того, що пролунав такий потужний вибух поруч зі мною, що скло з вікон повилітало майже по всій центральній частині міста. У моєму будинку також повилітали вікна на першому поверсі!…. Вибух в ОДА.

Але я більше не плачу і не боюсь!… У мене злість на «вєсь рускій мір», ненависть, та дика жага допомогти людям! Чим я і займаюсь! Люди дуже надихають: координую доромогу фінансову, збираємо речі для армії, мирних мешканців. Також прошу своїх іноземних друзів допомогати нашим хлопцям.

Цей день увійде в історію. День геноциду Харків’ян та всього українського народу! І я, як адвокат України, вже долучилась до ініціативи збору доказів винещення нас, Українців, поганцями рашистами.

Не знаю, який вже день… вже не рахую.

Просто сльози і відчай…

Це центр міста і 200 метрів від мого будинку…

Денацифікація чи визволення???!!!

Покидьки!!!!

20-й день війни чи 21-й?

Психологи кажуть, що 20-21 день найтяжчий. Особисто для мене ні! Тому що позаду вже 7 нервових зривів, панічні атаки.

Сліз вже немає. І я зараз нічого не відчуваю зовсім.

Завантажила себе справами щодо допомоги країні.

До речі, я в Україні. Кордон перетинати не збираюсь.

А ось 20-й день дійсно виявився дуже тяжким для моєї бабусі, яка є дитиною Другої Світової війни. І яка пережила голод 1947 року. Ніколи не бачила, щоб вона так плакала як зараз, хоча я намагаюсь створити всі найкомфортніші умови для частини моєї родини, що зі мною.

«Инночка, я так хочу еще пожить! Я думала, никогда больше не будет войны!»

Ну шо? Які новини…. Із поганих: звичка за 21 день не сформована.

Але добрих новин набагато більше:

1. Я, як адвокат України, повернулась до роботи. Наразі мої послуги здебільш це консультації - pro bono: від підприємця до особи, яка хоче отримати статус біженця чи тимчасове укриття. Зараз знання – це також зброя. Неабияка.

2. Всі мої клієнти, які залишились зі мною, сплатили ПОДАТКИ!!! Я прослідкувала, Ви круті молодці! Пишаюсь працею з вами!

3. Всі мої клієнти-підприємці передали свою продукцію, що вони виготовляли, чи то до лав ЗСУ, чи то на потреби цивільного населення!! Абсолютно безкоштовно, звичайно!!!!

Навіть ті, хто виготовляв меблі – передали стільці, столи у бомбосховища, щось до тероборони. Ті, хто виготовляв продукти харчування, годують армію, дітей, лікарні.

Я пишаюсь, що Ви зі мною! Дякую!

4. Із тими, хто не захотів безоплатно допомагати країні, надавати пальне безоплатно швидким та армії, або ще і підвищів ціни на якісь позиції, договори були розірвані із моєї ініціативи!

Після нашої Перемоги я також працювати із такими компаніями відмовляюсь. За будь-які кошти.

5. Волонтерство. Я все також координую допомогу для наших бійців, цивільних, перекладаю тексти на іноземні мови для наших партнерів. Пишіть в приватні повідомлення. Разом - Ми Сила! Давайте допомагати один одному та концентрувати наші зусилля!

6.Вперше за всю війну нафарбувала очі, щоб якось привести себе до психологічного ладу. Та згадати, якою я була до війни… А, значить, звичка все ж почала формуватись… Звичка формується.

24-й день війни.

І я потрохи тільки зараз розумію, що треба жити далі.

Пройдено всі стадії «психозу воєнного часу». Від людського страху від бомб поруч та панічних істерик до почуття сорому за те, що я врятувалась. Від небажання жити далі до бажання робити дуже багато для своєї країни, армії і простих людей.

Що виявилось найважливішим:

-отримати ту саму смску від дорогої серцю людини із текстом: «Все ок»

-можна і без грошей, і без речей - головне, щоб кохані були поруч.

-правило 2х стін рятує життя і це правило врятувало не один раз і моє життя.

-замість латте можна просто чай.

-тепла постіль, вода та тиша - це розкіш.

-«як ти?»=«я люблю тебе»

-коли допомагаєш іншим - стає легше на душі.

-список справ, що зробити у майбутньому, може вберегти від суїцидальних думок. Бо то мотивація.

Жінка також може освідчуватися у коханні першою і це норм!

32 дні війни

Так я виглядала перед війною: усміхненою жінкою, у якої не було ніяких особливо проблем… раділа життю, мала власний юридичний бізнес, який я хотіла розвивати, писала дисертацію… розклад дня був такий, як я хочу… «жила у своє задоволення»….

Тепер же моє життя інше: я живу від повітряної тривоги до повітряної тривоги…. Іноді, поки я підіймусь із укриття, починається вже нова сирена…

Сон по 4 години… під "гради" спати - ок!

А ось винищувач - це страшно. Лише коли він скидає ракету/бомбу, думаєш: «Скинув! Значить наступна, мабуть, не скоро… Можна пожити!»…. Помирати не страшно - це просто мить, а ось чекати на смерть - це забирає нервові клітини.

Зараз мій розклад також змінився: півдня координуємо, готуємо їжу та передаємо її на потреби, шукаємо ліки, збираємо кошти, а півдня – це безоплатна юридична допомога для населення, що хоче поїхати за кордон, допомога для підприємців.

Про дисертацію я ще мрію, але частини университету немає… а мій науковий керівник знаходиться у стороні Херсону… і навіть не може виїхати.

Руки мої теж не знають ні про які манікюри, а обличчя не пам’ятає про помади… тому що просто немає часу і це все зараз є не таким важливим.

Девіз: бути корисним тут і зараз, чим можливо…

Війна - як перевірка почуттів, друзів…

Кохання не проходить перевірку, чужі стають рідними… Найкращий подарунок став - питання «ти як?» замість парфумів. Найкращий психолог - це розмова із бійцем, що ми тримаємо стрій. Ну, і декілька крапель Арестовича.

Найголовніше – це комунікація, це люди! Життя. Діти. Які усміхаються. А егоістичне життя лише для себе виявилось… ну, який сенс в ньому?

Чекаю той день, коли повітряними будуть лише поцілунки замість тривог…