Гончаров Максим, 9 клас, Сіверська філія І-ІІ ступенів Комунального опорного закладу освіти «Сіверський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів» Сіверської міської ради Бахмутського району Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Махник Вікторія Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Сонце завжди здавалося мені справжнім другом. Кожного ранку, коли воно висікало своїм промінням шлях через віконце моєї кімнати, я відчував, що це початок нового пригодницького дня. Мені було всього лише одинадцять років, і для мене весь світ був місцем, де можна відкрити щось нове щодня. Але вранці 24 лютого 2022 року відбулося щось незвичне. Замість звичайного білого світла сонця, на віконце потрапили сірий відтінок і гучний шум.

Мама стояла біля вікна і, побачивши моє здивування, сумно сказала: «Все, почалось… Війна… На нас напала росія!».

З того моменту моє життя стало схоже на хмарину. До міста Сіверська наближалися звуки вибухів. Ми змушені були спускатися в підвал з вічним неподоланним відчуттям страху, чули вибухи, бачили, як горять будинки, і були дуже налякані. Тепер я знаю, як звучить вибух. Щось неприродне, жорстоке, божевільне… В місті, до евакуації, ми знаходилися місяць.

Місяць спали в підвалі, їли, грали в карти, розказували історії, сміялись, плакали. Що творилось в моїй душі? Це тривога, біль, розпач, страх і надія на те, що війна швидко закінчиться.

У квітні ми залишили місто. Залишили дім, незаправлені ліжка, зошит з української мови, який лежав на столі і чекав, поки я покладу його до рюкзака, та так і не дочекався. Залишили все і не здогадувалися, що більше не повернемось. Виїжджали ми важко. Ні, під час дороги нас не розстрілювали, але ми від’їжджали потягом з Краматорського залізничного вокзалу.

Натовп людей стояв за вокзалом. З 8 години ранку до вечора ми стояли, притискаючись одне до одного, не виходячи з натовпу, тому що боялись опинитись у кінці черги знову.

І весь час думали, що, не, дай Боже, хтось здасть, і ракета прилетить у натовп. З Краматорська від’їхали десь  о 9.00 вечора. Евакуаційний поїзд рухався дуже повільно і без світла. Всі були втомлені і налякані, а коли доїхали до станції Лозова, то поїзд почали обстрілювати. Люди попадали на підлогу і, здається, перестали дихати, позавмирали, бо було чутно, як дзижчать комарі.  

Наступного дня дізнались про трагедію, що  ракета влучила на перон вокзалу. Стало дуже страшно – і промінець надії ледве-ледве показався вдалині. 

Війна - це час випробувань, час незвичних змін. І на жаль, майже всі діти і дорослі виїхали з Сіверська до різних куточків України та за кордон.  Хоча я не можу ходити до школи фізично, але не гублю свій інтерес до навчання, і  завдяки інтернету і сучасним технологіям маю можливість навчатися дистанційно, спілкуватися з вчителями та однокласниками у віртуальному світі. Це новий виклик для нас, але ми його приймаємо і знаходимо нові способи творити, навчатися і ділитися знаннями.

Онлайн-уроки для мене стали своєрідним способом втекти від реальності. Хоча я в безпеці за віртуальним екраном, але вражаючі події та образи жаху залишаються в моїй пам'яті.

Кожен вибух, кожен сигнал тривоги – це нагадування про те, як важко вибирати між безпекою та навчанням. Мої вчителі розуміють страх дітей і прагнуть зробити наше дистанційне навчання не лише важливим, але й сприятливим для нашого емоційного стану. Вони розповідають нам не тільки про предмети, але і про те, як зберігати спокій і підтримувати один одного у важкі часи. Навчання на відстані стало не лише  здобуттям знань, але і можливістю з'єднати нас, учнів, які пройшли через жах війни.

Ми підтримуємо один одного, ділимося досвідом та спільно будуємо світле майбутнє, де війна буде лише в спогадах, а навчання стане шляхом до зростання і миру.

Наше життя вже ніколи не стане колишнім, та й ми вже ніколи не будемо ті, що були, але я  дуже хочу, щоб війна закінчилася якнайшвидше, хочу повернутися додому, до своїх друзів і вчителів. І хочу продовжувати вчитися у своїй школі, разом з усіма моїми однокласниками знову насолоджуватися мирними днями.