Олексій Анатолійович виїхав з-під обстрілів разом із мамою, коли їх будинок розбили. Тепер дуже переживає за доньку і сестру, які не можуть покинути окуповану територію

Я до війни проживав в місті Оріхів. Перший день запам’ятався тим, що у нас літали ракети. Тепер вже там немає нічого, все розбили.

Як нам квартиру розбили, тоді й вирішили евакуюватись. Складнощів з цим не було, бо міська рада допомогла виїхати. Ми автобусами їхали. Маму забрав із собою. Мама перенесла нормально дорогу. 

Обрали Запоріжжя. Тому що ближче до Оріхова: можливо, додому повернуся скоро. А дочка залишилась у Бердянську, не може виїхати. Це - найболючіше наше місце.

З їжею у нас проблем не було, ми гуманітарну допомогу отримували.

Роботи у мене немає. У мене інвалідність. Раніше працював, тоді трапилася аварія, і я зараз на групі.

Я взагалі хочу, щоб і завтра війна закінчилася. Я б усіх дітей зібрав. А так - усі розкидані. У мене ще сестра в Якимівці - нічого про неї не знаємо, бо вони зараз в окупації. 

Одного миру тільки хочеться, більше нічого: просто щоб не літало і мирно було.