Голоси Мирних — «Тепер мій будинок тут, у Маріуполі»
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
Оксана Нємцева

«Тепер мій будинок тут, у Маріуполі»

переглядів: 31

Оксана Нємцева, начальник відділу фінансового планування, аналізу й контролінгу Метінвест-Промсервіс, у серпні 2014 року приїхала з Макіївки до Маріуполя з маленькою валізкою і була впевнена, що за місяць повернеться додому. Перед початком війни працювала експертом у дирекції з трансформації бізнес-процесів Метінвест Холдингу. Офіс знаходився в Донецьку, а сама вона жила з батьками в Макіївці. У сусідньому будинку жив брат. Дядьки, тітки, двоюрідні брати і сестри –усі там, неподалік. Оксана будувала плани на майбутнє...

У квітні 2014-го я збиралася купити квартиру, думала про іпотеку й переглядала варіанти. Хто ж знав, що моє бажання здійсниться зовсім не так, як я передбачала.

Для мене війна розпочалася 26 травня 2014 року, коли бомбили Донецький аеропорт. Винищувачі кружляли над будівлею офісу компанії, здавалося, пікірували прямо у вікна. Не вірилося, що все відбувається всерйоз.

Самій мені, на щастя, жодного разу не довелося бігти вулицею, намагаючись сховатися від бомбардування. Зовсім близько від будинку в Макіївці розривалися снаряди, деренчали вікна. Було дуже страшно – і ми лягали спати в коридорі, найбезпечнішому, як нам здавалося, місці, а під рукою тримали валізки з найціннішим.

Потім у місті ввели комендантську годину, стали закриватися магазини, почалися перебої з продуктами. Дуже вчасно прийшла допомога від Фонду Ріната Ахметова. Завдяки їй найнеобхіднішим люди були забезпечені.

І справа навіть не в тому, що голодувати не довелося. Думка про те, що ти не один зі своїм нещастям, набагато цінніше. Війна – це безвихідь. Але розуміння того, що десь є люди, які зможуть про тебе подбати, допомагає відчувати себе в безпеці.

У серпні 2014 року я приїхала до Маріуполя з маленькою валізкою і була впевнена, що за місяць повернуся додому. Пам’ятаю, їхати не хотілося. Мені було майже 29 років, але здавалося, що знову 15, і я не зможу впоратися із ситуацією, залишившись без мами.

24 січня 2015-го війна мене наздогнала. Обстріляли [район] Східний. Знову гинули чиїсь рідні та близькі. Цей день я хочу забути, але не можу. В офісі тоді стояла мертва тиша. І знову прийшло страшне відчуття безвиході – війна поруч.

Війна змінює людей. Я зрозуміла, що потрібно бути готовою до всього. Відчуття нестабільності загартовує характер. Не думаю, що змогла б витримати подібні випробування в минулому, але сьогодні впевнена в собі і не боюся серйозних рішень і змін.

Якщо доля дає тобі шанс, не зволікай! Адже невідомо, як складеться життя завтра.

Так, життя триває всупереч війні. У Маріуполі я змінила вже три адреси, і під час останнього переїзду зрозуміла, що обростаю речами. Значить, тепер мій будинок тут. А там я не була дуже давно, років п’ять, напевно. Спочатку рвалася, дуже хотілося побачитися з рідними. Але обшуки на кордоні – це страшно. У твоїх особистих речах копаються незнайомі люди, відчуваєш себе безпорадною і... винною! У чому? Адже ти не зробив нічого поганого!

На макіївському телеграм-каналі дивлюся фотографії міста. Бачила і знімок рідної домівки. Багатьох місць у місті, яке 29 років було рідним, уже не впізнаю, і це мене засмучує. Зберігаю як пам’ять фотографію з видом із вікна тієї квартири. І маленького плюшевого ведмедика, якого змогла мені передати мама.

Нещодавно знайшла блокнот тих часів. Звичайна записна книжка, якою користувалася на роботі. Гортаю сторінки зі сльозами на очах. Як же все змінилося!

Чи повернуся я додому після війни? Часто запитую себе про це і схиляюся до негативної відповіді. Тепер мій будинок і моя сім’я тут.

Потрібно цінувати час, який можеш провести з близькими, адже їх може просто не стати. До розуміння цієї істини приходять усі, але хотілося б не таким шляхом. Після мого від’їзду з Макіївки помер батько. Ми бачилися за тиждень до цього, але засмучує, що я не змогла провести з ним достатньо часу в його останні дні.

Сьогодні я найбільше у світі хочу просто сісти в автобус і на вихідні опинитися поруч із рідними, обійняти їх усіх. Знати, що близькі в безпеці – це щастя.

Макіївка 2014 2015 2021 Текст Історії мирних жінки 2014 2015 переїзд обстріли безпека та життєзабезпечення внутрішньо переміщені особи обстріли Донецька їжа розлука з близькими 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій