«Тепер та картина в мене все життя перед очами»

Перший день обстрєла, 11 июля 2014 року 22 часа 38 мінут. Попало два снаряда в комнату мого сина. Синок лежав, телевізор дивився, прийшов з роботи. Розірвався снаряд і рознесло там усе. А невісточка лежала в залі, її тільки поцарапало.

4 августа снова артобстрєл був. Згоріло все. Дєдушка шахтьор був, все у нас було хорошо. Лєтня кухня, все було устроєно. Згоріло дотла, даже садок вигорів. Видно, фугасна бомба.

Слава Богу, хоть цю кришу над головою дали. Остаться без криші над головою в 83 года це тоже, не дай Бог…

Я кожен божий день не можу вспомніть отой страх, що я бачила, коли мені сказали, що син погиб. Я попросила сусідів, привезли. Як глянула – ужас! Тепер та картина у мене все життя перед очами.

Сина Віктор звали, мій синок. Те, що я потєряла сина – оце сама страшна моя потєря, сама страшна, невосполніма, невозвратіма. Біда.

4 августа сгорає мій дом, через 25 днів після його смерті. Хоронили ми його під якими снарядами! Поле горіло рядом. Колхоз [імені] Шевченка. Таке переживать не дай Бог нікому.

Хіба я живу? Другий раз така буває апатія, що… А тоді думаю: даже свічку за мене в церкві не зможуть поставить.