Фірар Ольга, учениця 11 класу Миколаївського ліцею №60

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мартиченко Тетяна Миколаївна

"Війна. Моя історія"

"…забагато в цій війні символів, аж тріщить од них повітря, забагато мертвих, що стоять у нас за плечима, просячи триматись, і нічого з цим не вдієш, вогняна магма забиває горло, іно встигай ковтати, а тільки плакати не треба, ні, хай уже — після Перемоги..." - бринять слова О. Забужко.

05:00, 24, лютий, 2022 - слова, що завжди повертатимуть нас у перший день повномасштабного вторгнення.

Побутовий гуркіт, громовиця, охолодження шиферу - усе це тепер наші тригери. Бавовна, град, тривога, розтяжка, чисте небо - буденні фрази, які тепер мають викривлене значення.

Навіть одяг або фотографія, що пов’язані з 23 та 24 лютим сприймаються, як щось з різних світів. Це був четвер... Дрібниця, яка запам’яталася мені чи не найбільше. Під час перших пусків ракет я вже не спала. Мій ранок був звичайним: прокинулася, збиралася до школи, хвилювалась перед контрольною з фізики...

Все відійшло на другий план після дзвінка від матусі, яка була в Донецькій області... Що вона сказала? Не пам’ятаю... Але це стало межею, що розділила моє життя на “до” і “після”. Я відчула порожнечу всередині розміром із прірву, хоч і не до кінця усвідомлювала як маю реагувати, що робити.

Наступним спогадом був переїзд бабусі зі старенькою прабабусею до нас із дідусем. Незадовго до 07:00 я дивилась, як В. Зеленський вводить воєнний стан по всій території України. Я намагалась підтримувати рідних, розуміючи, що їм теж важко. Намагалась бути сильною заради них і самої себе, адже підсвідомо знала, що залишилась за старшу, будучи підлітком серед трьох літніх людей. Це, мабуть, було найважчим - подорослішати за один день на кілька років.

Стали звичною справою дзвінки до родичів та друзів із запитанням: “Як ти?” Телефон біля вуха і скотч у руках, щоб заклеїти вікна - ось реалії мого життя того дня, який здавався вічним. Я ще ніколи не відчувала наскільки повільно може пливти час.

А потім над моїм будинком вперше пролетів літак... Тоді до мене нарешті прийшло усвідомлення того, чим стало життя України, моєї сім’ї, моє. Життя в темряві - ось як я б описала той період. Більшість часу ми сиділи в підвалі, виходячи лише за потреби. З місця, де зберігалась консервація, до приміщення з двома імпровізованими ліжками (лавка та ящики) - одна доба. Ввечері ми з бабусею спускалися, а вранці виходили, протягом дня знову - через повітряну тривогу.

Я боялася, так, але не за себе, а за рідних, особливо за матусю. Ми спілкувалися лише кілька разів на добу по кілька хвилин, і це було нестерпно. Слова: “Ти сильна та смілива, я пишаюся своєю донечкою!” - втратили для мене звичайний сенс, вони стали вдячністю, любов’ю, обіцянкою повернутися...

Жовто-блакитний стяг, який майорів над Миколаєвом, я шукала очима щоранку перші два тижні. Він був нагадуванням, що це все - насправді. За кілька днів я почала помічати, що на сирени реагуємо не лише ми, але й мої тваринки.

Тоді я впевнилася, що ніхто і ніколи не буде таким, як раніше. Кожен матиме власні шрами. Війна змінила усіх, кого я знаю, хай як добре вони це приховують, але очі завжди кажуть більше, ніж слова.

Через два тижні війна остаточно розкидала мою родину від заходу до сходу України: бабусі ставало важче переносити стрес через вибухи та перестрілки, тому ми прийняли важке рішення - поїхати на місяць до знайомих в Одесу, а потім вирушили до Чернівецької області, дідусю довелося залишитися в Миколаєві доглядати прабабусю та годувати собак, матуся - в Донецькій області.

Ми були ВПО протягом року. Рівно стільки я не бачила матусю та дідуся.

Єдине, що допомагало мені триматися - забуття у книжках. Я жила від уроків до книг - і так по колу. Я тікала від реальності у вигаданий світ, де проблеми треба вирішувати не мені, а персонажі отримають щасливий фінал. Це моя історія. Часом хочеться щось забути, а щось - залишити як нагадування, що всі з усім впораються. Ми вистоїмо, переможемо і, як казав Великий Кобзар: ”...і на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі...”