Дуць Варвара, 10 клас, Вараський ліцей №1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Середенко Іванна Вікторівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

На годиннику — п’ята ранку. В небі пролунала тривога, а житловими кварталами важко сунули танки. Вулиці повільно тонули у в’язкому хаосі.

Цей день — кошмар, який приходить по тебе в морозну ніч. Та прокинутися я не могла.

Я сплю й досі, чуючи болючий плач дітей та крик відчаю батьків. Я марю мільйонами відтінків червоного та чорного. Нові кошмари все більше й більше пронизують свідомість, пускаючи своє густе коріння. Вони кровоточать, стають колючими, їдкими.

З початком війни життя українців почало ламатися. Зламалися дитячі мрії та людські надії.

Маленькі оченята, які ще не встигли побачити життя, вже пізнали жах смерті.

Батьки молилися за життя дитини, коли її тіло блякло у їхніх руках. Тисячі українців були змушені залишити рідні домівки й тікати в невідомість.

Маріуполь — місто-пастка. З перших днів повномасштабного вторгнення його роздирали на шматки, знищували, стирали з лиця землі.

Драматичний театр міста мав стати притулком для мирних жителів — переважно для жінок, дітей та літніх людей. Місцеві приходили туди з надією.

Вони вірили: напис «ДІТИ» з обох боків будівлі зможе гарантувати їм безпеку.

Хтось читав дітям книжки, хтось молився, хтось чекав на порятунок.

Небо розірвало гучним та безжальним свистом. Останній шанс обірвався криком, згорів у вогні й перетворився на попіл. 16 березня дах і стіни культурної установи тяжкими бетонними плитами рухнули на людей.

Свідки кажуть: удар забрав понад 600 мирних жителів, які думали, що знаходяться у безпечному місці.

Декого вдалося витягнути. Багато хто залишився під завалами назавжди. Театр, що мав стати порятунком, став могилою.

Бомби падали на лікарні, на пологові будинки, де знаходилися вагітні жінки, лікарі та новонароджені. Люди гинули, поранені лежали серед уламків та крові. Українським жінкам доводилося народжувати в підвалах — без анестезії, без медичної допомоги.

Вони боролися за своє життя — і водночас за нове.

Життя в підвалах Маріуполя для місцевих перетворилося на рутину. Про пережите переселенці розповідають зі сльозами на очах, а в слухачів холоне кров. Під житловими будинками, лікарнями, школами не було ні води, ні електрики, ні опалення чи каналізації. Вони спали на підлозі й їли лише тоді, коли було що.

Дехто помирав від ран, хвороби чи голоду. Їх закопували у дворах, залишали в підвалах, на вулицях.

Та попри все, люди намагалися триматися разом. Ділили їжу, одяг, воду. Навіть у таких тяжких умовах знаходили місце для маленьких радощів. Вони плели косички, смажили пиріжки на мангалі та тихенько співали українських пісень, коли по місту вже ходили російські солдати. “Ми стояли один за одного, були дуже дружніми, як одна родина, і зараз підтримуємо зв’язок”, — згадує переселенка з Маріуполя.

Маріуполь став містом болю, жаху й смерті.

Пережив катастрофу, яку забути неможливо. Але навіть там люди ділилися хлібом, витирали сльози дітям й витягували одне одного з-під завалів.

Життя мільйонів українців змінилося назавжди. Та допомога змогла воскресити їхню віру в майбутнє. Хтось хотів, щоб його вислухали, а хтось — почути слова підтримки. Комусь шматочок хліба та ковток води допомогли вижити. Найменша підмога мала велику цінність. І світ не залишився осторонь — він простягнув руку підтримки в найважчі часи.

Минуло понад три роки від початку повномасштабного вторгнення. Ми вже ніколи не будемо такими, як раніше.

Війна змінила не одне життя — вона перевернула історію цілої нації.

Нас хотіли зламати, але ми навчилися виживати в темряві і будемо сяяти новими барвами