Мені 61 рік. До початку війни мешкала в Запоріжжі. Чоловік залишився там, а я приїхала в Лебедин. Мені було страшно вдома перебувати.

Я працювала на заводі «Мотор Січ». Коли пролетіли літаки й почали бомбити аеродром у Запоріжжі, тоді я зрозуміла, що почалася війна. Моя мама пережила Другу світову, вона нам розповідала про ті події. Але те, що коїться зараз, – це якийсь жах. 

Найстрашніше те, що вбивають наших людей. Це найбільший біль для мене.

Після переїзду до Лебедина мені допомагають родичі. А так – я не знаю, як би я тут жила. Вода і продукти завжди були. Було приємно, коли мені видавали гуманітарну допомогу. Мене зворушило, що про нас піклуються. 

Я жінка з села, виросла в селі. До всього вже звикла. Зараз я на пенсії. Головне – щоб настав мир, а труднощі всі можна пережити. 

На мою думку, війна може вже в цьому році закінчитися. Хочеться, щоб це сталося скоріше і ми повернулися додому. У мене є дача. Хочу знову на ній працювати, садити город. І щоб у нас нарешті настав мир.