Шкута Вікторія, 9 клас, ОЗ "Василівський ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гуйван Світлана Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тихий осінній вечір. Сиджу на гойдалці,  змайстрованій дбайливими татусевими  руками і, замріяна, дивлюсь на вечірнє небо. Зорі миготять десь там, у незвіданих світах. Поринаю у спогади.

…Літній день. Ми  з сестричкою, сміючись, з’їжджаємо з гірки (теж батькове «творіння») прямо у маленький басейн. Бризки, гамір, веселощі. Матуся визирає у вікно: «Та годі вам пустувати, допоможіть татусеві поратися по господарству, я тим часом обід приготую!»

Як це було давно і недавно! І більше так НЕ БУДЕ! Не буде сімейного відпочинку біля річки Дністер  у спекотні вихідні дні, не буде спільних поїздок до бабусі у сусіднє село, не буде  «тихого полювання» у лісі в грибну пору.

Батько не зробить більше великого сніговика з кумедним морквяним носом ,який любили «хрумати» пухнасті улюбленці-крілики.

А ми з сестричкою, веселі, не гратимемося більше «в сніжки», будуючи крижані  лабіринти-фортеці. Багато чого не буде більше. І татусева посмішка зігріватиме нас тільки з фото.

Як же це було давно і недавно! Як же хочеться повернутися в минулу мирну реальність, де всі ми були разом щасливі: мама, тато, я і сестричка.

…24 лютого 2022 року прокидаюся не як завше, а раніше. Вибігаю на вулицю. Небо незвично спалахує десь там, за Дністром; чути гуркіт, ніби розкоти грому. Але це не перша гроза ! Відчуваю у повітрі стривоженість. Невже справдилися найгірші передбачення, про які говорили в новинах? Війна?!...

Шукаю очима батька і зустрічаюсь з ним поглядом. В його зіницях-передчуття невідворотнього.

Вибігає з хати молодша сестричка, розбуджена, налякана. Ми стоїмо і дивимося на палаюче небо, розуміючи, що так, як було, вже НЕ БУДЕ. Цього дня і в наступні ми вже до школи не пішли…

Через кілька днів- розмова між батьками, а ми, допитливі, підслуховуємо і чуємо татове: «Хто, як не я, захистить вас, моїх дівчаток?» І з цього часу бачили ми його дуже рідко: він став бійцем ТРО. Іноді, на вихідних, міг заїхати на годинку-дві, щоб побачитися з нами. А далі…

Одного разу, десь за місяць часу, він затримався довше, на кілька днів. Старався довести до ладу незавершені сільські справи, відвідати самотню матір, погомоніти з нами. І далі в його очах-ота зажура, передчуття невідворотнього.

«Я мушу іти. Я не можу інакше, мої дівчатка. Бережіть себе!»-його останні слова, коли поїхав на Схід.

Далі було щоденне очікування дзвінка, sms-ки, тривога, розпач, коли не було повідомлень , мамині сльози крадькома,і  полегшення, коли абонент «появлявся в мережі». І тоді ми знову були разом, хоч і ненадовго, хоч і по відеозв’язку.

Я відчувала себе татусевою донечкою, заради якої він гори зверне, і ворога клятого вб’є.

…В той день я подорослішала одразу на кілька років. Він розділив життя нашої сім’ї на ДО і ПІСЛЯ. Звістка про батькове важке поранення покликала матір в далеку дорогу до шпиталю в місті Дніпро.

Ми молилися і просили в Бога зцілення татуся. Безкінечно довгі дні очікування, але звістка-як грім серед ясного неба: «Татусь тепер -небесний Янгол».

Зараз я -донька загиблого Героя! Щоранку, йдучи до школи, проходжу мимо  Алеї Слави і зустрічаюся з волошковим батьковим поглядом, зупиняюся, подумки розповідаю йому про наболіле, прошу поради. Я-татусева донька! І навіть зовні на нього схожа. Ненька каже, що і характером-у нього.

Отже, я- материна підтримка. «Хто, як не я?» - мій життєвий орієнтир.  Ми всі маємо пам’ятати, що оці відносно тихі наддністрянські вечори дістаються ціною життя отаких Героїв, як мій батько.

… А зорі далі миготять у вечірній тиші, по-змовницьки підморгуючи мені. «Увага! Повітряна тривога!»-голосно перериває потік спогадів сповіщення про небезпеку.

Йшов 1000-ний день жахливої війни…