"Тату не йди, будь ласка, що ж ми будемо робити без тебе?"

Саган Софія

студентка II курсу відділення комп’ютерних технологій ВСП «Технологічний фаховий коледж Національного університету «Львівська політехніка»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Галянчук Надія Степанівна

Конкурс творчих есе «Моя Україна» 

Війна. Моя історія.

Війна. Здавалось би таке страшне слово, але, як то кажуть час лікує, до всього можна звикнути. Так, напевно, думає кожен українець. Виникає ж таке питання, що ж ми за патріоти, що звикаємо до війни, живемо мирно в тому Львові? А я вам скажу:  «Так патріоти, ще й які!». 

Повернемось трохи в минуле, 2014 рік – початок війни. Що відбувається, що нас чекає, як жити далі? 

– Тату не йди, будь ласка, що ж ми будемо робити без тебе?

–  Мушу доню, мушу вас захистити, війна почалась, я йду вас захищати!

– Чому саме цей період я згадала, а тому що для мене війна почалась ще тоді. 

Кожен раз, кожен дзвінок – це ковток надії, що з ним все добре, кожне мовчання – страх, а як він там? Він не поранений? Він живий?  Так, він живий, все добре, але це не той тато, якого я звикла бачити. 

24 лютого 2022 рік. Дзвінок о сьомій ранку, від сестри: «Мамо, тату,  на Київ напали!». Дистанційне навчання, прилавки магазину пусті, дзвінок за дзвінком, від побратимів: «Ми йдем, всі йдем…». «Не можу, братики, не можу, погублю я і себе, і вас, якщо піду». Скільки жалю, в його очах було, не передати словами.   

Чому, спитаєте ви? А тому, що війна завдала йому болю, надірвала його здоров’я.

Зараз воює його брат, друзі. Нещодавно всі вони зібралися разом, щоб згадати ті важкі часи, проведені разом, коли вони відчували підтримку один одного. Треба тільки бачити, як вони раділи, мов малі діти, зустрівшися разом. Війна обʼєднала їх, але, на жаль, забрала у декого найцінніше – життя.

Не можу не згадати свою маленьку племінницю, яка постійно з любовʼю й гордістю згадує своїх хрещеного батька, дядьків, яких вона вже більше не побачить. Але, незважаючи на свій маленький вік, вона все розуміє і з гордістю говорить, що її батько з друзями захищають нашу неньку-Україну.  І з кожною тривогою каже: «Мамо, нашу Україну б’ють, а тато нас захищає, я не боюся».

І як після цього можна сказати, що війна не стосується кожного, коли вже не перший раз отримуєш найгірше повідомлення в світі про загибель твого знайомого, друга, сина чи батька?

А щодо мене, то можу сказати, що війна змінила і перевернула моє життя з ніг на голову. Вона почалась тоді, коли я була в 9 класі і потрібно було обирати професію та місто, в якому хочеться навчатися. Безумовно, що в цей час у мене був стрес, тривоги, але найбільшим розчаруванням стало те, що Київ,  в якому я хотіла навчатися, на той час був небезпечним. Я вирішила, що найкращим місцем буде Львів. На жаль повітряні тривоги, що разу повторюються і заважають нашому навчанню, вони все одно заважають, не кажучи вже про небезпеку, яку вони часто несуть. 

Я щиро вірю, що незабаром настане Перемога, і ми зможемо жити в спокої. Сподіваюсь, що всі, кого чекають вдома з нетерпінням, повернуться додому живими, почнуть своє нове життя.

Україна понад усе!