Кашуба Вероніка, 15 років, Новомикільський ліцей.    

А туман – білим полем,

А біда – чорним болем…

Страховисько-війна!

2014 рік. Пізня осінь. Я першокласниця Кримської школи, мені шість років.

Той день почався для мене рано вранці, коли розвиднялося. Мама з татом спали у своїй спальні, я – у своїй, а мої менші сестричка Марійка і братик Іванко – у залі. Котик, як завжди, вмостився теплим клубочком у мене під боком.

Снаряд прилетів із моєї сторони, і слава Богу, влучив у літню кухню. Здригнулася земля, стіни заходили ходором; затріщало скло, його осколки хижо билися об жалюзі.

Нічні світильники-гномики згасли, у кімнатах стало темно. Ми, малеча, поперелякувалася, зайшлися плачем, почали кликати маму. Були впевнені, що мама (як завжди бувало) швиденько прибіжить, обійме, приголубить, розцілує наші заплакані щічки, покладе в ліжечка, і під її колискову ми будемо додивлятися свої сни.

Та цього разу щось було не так.

Тато засвітив ліхтар, вони з мамою на ходу швидко одяглися, хапали якісь речі, потім загорнули нас у ще тепленькі одіяльця й побігли до підвалу. Там ми просиділи декілька годин.

Саме тоді, коли мама молилася (при цьому дуже міцно, до болю стискала мою руку, не помічаючи цього), я зрозуміла, що сталося щось страшне, і воно таке велике, що навіть мама й тато – найсильніші у світі захисники для своїх дітей – не змогли протистояти цьому страховиську-війні! І війна вже «чорним болем» постукала в двері…

Небо, пробач нас!

Я вірю в те, що природа жива. Вона ж може бігати річками, плакати  росинками-сльозинками, стогнати вітрами, здригатися вулканами.

Пам’ятаю, коли була маленькою, любила ховатися під якесь дерево й дивитися через гілля вгору. Крони дерев я не бачила, бо вони були дуже високо, і мені здавалося, що їхні верхівки живуть на небі, в прекрасному царстві-райдузі…

ТОГО ДНЯ небо було похмуре, воно плакало дощем, і я розуміла чому. Тому що його теж жорстоко розстріляли! Тому що з вікна нашої машини було видно високі, обгорілі, покалічені гостряки-дерева, які безжально черкали небо!

Мабуть, саме ця картина врізалась мені в пам’ять тому, що люди можуть утікати від біди, а небо – ні…

А ще мене й досі огортає така печаль, як згадую свого котика Барсика. Коли почався обстріл, він кудись з переляку забіг. Я його скрізь шукала, кликала-кликала, але так і не знайшла

Життєві паролі.

Ми втікали в мирне життя. Залишили напризволяще осиротілий будинок.

Пізніше через знайомих дізналися, що якісь нелюди вибили двері й ухвало похазяйнували – стала наша домівка пустою. Дуже прикро, що для когось війна – «мать родна».

Дванадцять кілометрів під обстрілами, через блокпости, непроїзні вирви ми мужньо подолали в той прощальний ДЕНЬ.

Минули роки, а нічого не забувається. Це гул танків, страшні «ополченці», п’яні патрулі та їхня стрілянина заради забави (поранили учнів і навіть не помітили), заборона палити світло. Це відсутність грошей, про цукерки лише мріяли, бо не завжди був хліб.

На все життя запам’ятала, як звучить «Град», «Васильок», кулеметна та автоматні черги, куди ховатися, коли блискає небо з боку Слов’яносербська.

А як ми раділи, коли в жовтні з гори зайшли українські війська! Почало відроджуватися життя.

Оперативно допомагав у цьому Фонд Ріната Ахметова. Його діяльність, я вважаю, це людський подвиг безмежного багаторічного милосердя. Пайки життя, блискавична медична допомога, вирішення нагальних проблем; зателефонуй – і одразу тебе почують. Якби ви знали, як це важливо!

Рінате Леонідовичу! Ми низько кланяємося Вам, молимося за Вас, бо Ви – наш янгол-охоронець і донині.

Інші теж мають змогу допомогти, але не хочуть…

Якщо запитаєте мене, нинішню дев’ятикласницю: «Про що ти мрієш?»

Я відповім: «Щоб людство нарешті отямилося і вчені вивели рятівну формулу розв’язання воєнних конфліктів. Я навіть знаю основу цієї формули. Це компроміс! Дорослі, благаю від імені всього живого – тваринки, травинки, дитинки, будьте Людьми!!!