Дем'янець Дар'я, 9 клас, Самійлівський ліцей Близнюківської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання — Пасічник Тетяна Павлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Любіть Україну, як сонце, любіть,

Як вітер, і трави, і води…

В годину щасливу і в радості мить,

Любіть у годину негоди!

В. Сосюра

Ранок… Іду вулицею села. У повітрі приємний запах квітів. Світить сонечко, співають пташки… Боже, яка прекрасна моя Україна! Пригадалися рядки поезії Тараса Шевченка:

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть.

…Співають ідучи дівчата.

Сім’я вечеря коло хати…

Сьогодні все змінилося… Дівчата вже не співають веселих пісень, за сімейним столом збираються не всі… У моїй родині за столом немає тата.

Він, як і багато чоловіків нашої країни, на війні. «Тато, таточку, повернись живим! Тільки живим! Благаю!» - повторюю подумки щоденно. 

Коли телефонує тато – це найбільша радість. Але як страшно, коли немає дзвінків декілька днів.

Зненацька сільську тишу порушує сигнал сирени, який вкотре сповіщає про прямування в укриття. Все частіше і частіше чуємо ці звуки про попередження небезпеки, а також вибухи, замість дитячого сміху, співу дівчат та солов’я.

Війна… Яке страшне слово… Вона принесла в наше життя, в наші домівки смерть, сльози, безнадію, ненависть до ворога. Все частіше надходять страшні звістки в кожну родину: загинув, зник безвісти, потрапив у полон. Війна… Плачуть і гинуть люди, страждає природа, зникають тисячі будівель… Сьогодні у нас, українців, спільна біда – війна.

Моя Батьківщина плаче, стогне, обливається кров’ю, але не кориться ворогові. Над нею чорні круки знову літають і шукають свіжої здобичі. Летять і летять… Бачу мою рідну Україну окривавленою і сплюндрованою. 

Боже милосердний, захисти мене, моїх рідних і всіх українців!

Скільки людей гріються одним бажанням серця і живляться великою вірою; вірою в перемогу добра над злом, в щасливе майбутнє країни.

Повернеться мій тато з війни, і ми сім’єю поїдемо на море.

Це моя мрія, і так ми вирішили. Вмикаю щоранку телевізор о 9 годині, щоб вшанувати хвилиною мовчання усіх загиблих у цій безглуздій війні, усіх, хто щодня і щохвилини ціною свого життя виборює мир. Слава Героям! Слухаю новини з фронту, новини країни… Сум, сльози, розпач, тривожні думки…Телефонний дзвінок, і голос тата. Він живий – це головне! Посміхаюся, радію, і у вільний час біжу плести сітки для воїнів ЗСУ та мого тата. Зараз треба всіма силами і способами допомагати перемогти ворога. Вірю, що я, як і всі мої однокласники і друзі, всі українці, не для війни народжені. Сподіваюсь і мрію про довгоочікувану Перемогу. Ми, українці, на чуже не зазіхаємо, але й свого не віддамо!

Я люблю свій дім, свою родину, рідне село, мою країну... Це наша земля, наша територія… А ворог-супостат хай згине навіки! Хай буде мир, і всі-всі українці повернуться додому! А тих, хто більше не ступить на поріг своєї домівки і не обійме рідних, ми маємо пам’ятати завжди! Адже ці воїни віддали своє життя за Україну, за наше світле і щасливе майбутнє! Вони - справжні патріоти своєї держави! Вічна слава Героям!

Я вірю в нашу Перемогу! Вона обов’язково буде. Україну не здолати ніколи і нікому! Кожна людина має право жити і бути щасливою! І знову згадались рядки Великого Кобзаря, який, як і я, як і всі ми, вірив у мирну і щасливу Україну:

І на оновленій землі

врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.