Ми жили у Маріуполі на Черемушках разом з батьками. По роботі я часто була у роз'їздах. На момент початку повномасштабної війни я перебувала з родиною у Чернігові, а батьки з бабусями - у Маріуполі.
24 лютого ми були вдома. Стали телефонувати родичі з усієї України. Ми з дитиною залишились вдома, не пішли ні в садочок, ні на роботу. Намагались зняти гроші і були на зв'язку з батьками, які перебували у Маріуполі.
Спочатку вони не планували виїжджати, адже з ними були старенькі бабусі і собака вівчарка. Згодом, коли вже стало непереливки, не змогли виїхати, бо не мали автомобіля. Родич відмовився їх вивозити через собаку, вони просили їх хоча б до Мелекіного довезти. Тато сказав, що без собаки не поїде. Чужі люди допомогли їм вибратись із міста у кінці березня. Бабуся померла, сусіди на подвір'ї поховали.
Найбільшими труднощами була відсутність зв'язку з рідними і намагання їх вивезти з Маріуполя. Ми шукали волонтерів, сестра з чоловіком навіть поїхали до Запоріжжя, намагались поїхати за батьками до Маріуполя, але їх не випустили. Батьки півтори доби стояли в полі під Василівкою, але сестрі їх вдалося дочекатися у Запоріжжі. Бабусі суто фізично не могли поїхати разом з батьками. Їх вивозили чужі люди під обстрілами, але в інший бік.
Найбільше я переймалась за батьків. Тепер разом винаймаємо квартиру у Чернігові.
Приємно, що батьків прийняли у Запоріжжі роми. Надали їм свій великий будинок, дозволили всім користуватися, дали потрібні речі.
До середини березня я перебувала з дитиною у Чернігові. Не хотіла залишати чоловіка. Коли поряд упада бомба, вирішила дитину вивозити. Чоловік вивіз нас на трасу, там забрав його друг і повіз до себе під Київ. Як тільки чоловік повернувся до Чернігова, за ним висадили у повітря мости. Місто відрізали повністю. Чоловік перебував там без води і світла. Сусіди допомагали, ділились водою. У квітні ми повернулись до Чернігова.
Я дуже сподіваюсь, що війна скоро закінчиться. Хочеться додому, в Маріуполь.
Мрію, щоб було мирно, всі міста відбудувались і щоб ніколи більше не було війни.