Ми – двоє пенсіонерів з Оріхова Запорізької області. Мені 63 роки, чоловіку - 68 років.

24 лютого мені зателефонував син і сказав, що бомблять всю Україну. Я одразу зрозуміла, що буде війна і все буде погано, що будуть смерті та розруха. Чоловік ще годину спав, а я ревіла. Потім розбудила його і сказала, що почалася війна.

В перші дні ми вже бачили вибухи, зі сторони Токмаку – блискавки. Особливо було видно вночі вибухи та вогонь. Ми жили на дев’ятому поверсі, який вважається самим небезпечним. Але ми бачили, що в перші дні більше летіло не до нас, і нам було спокійніше. 

Неділі через дві почали вже стріляти по нам. Це все ні з чим не  сплутати - коли біля нас вибухало. Це був жах жахливий.

30 травня нашу квартиру вщент розбили прямим попаданням, і ми були вимушені виїхати до Запоріжжя. Тут проживаємо в знайомих, які нас прихистили. Ну і все: не бачимо майбутнього, можу тільки плакати, та і все.

Смерті шокували. У нашому районі танком переїхали поштарів - я їх особисто знала, і для мене це було дуже страшно. Потім в Нестерянці переїхали машину з людьми і з хлопчиком тринадцятирічним. В Новоандріївці (ми навіть людей звідти знали) чоловік йшов по вулиці, потім - вибух, і він побачив свою ногу на заборі. Ще в одному дворі був вибух, і все - дитина лежить, її життя немає.

Зараз мене турбує і болить, що наш Оріхів повністю знищений, і про нього мало розповідають. Ніхто не говорить, що людям не буде куди повертатися. Там нічого немає: ні адмінбудівель, ні пенсійного фонду, ні міської ради, ні магазинів. Зараз цього всього немає, і я так розумію, що його ніхто не відбудує, і немає майбутнього в нашого містечка.