Лариса з чоловіком і дитиною виїхали з села напередодні навчального року, щоб уникнути переслідувань рашистів. Співчуває патріотичним селянам, які залишились в окупації

В перші дні було дуже тяжко, тому що була паніка, і ми не знали, що робити. Наша місцева влада не реагувала ніяк. А фермери і люди, хто щось мав, згуртувалися і почали очищати крупи, муку запустили. Фермери забезпечували крупами і мукою людей. А люди, в яких були корови, ті безплатно з сел привозили молоко і просто роздавали дітям, а залишки роздавали пенсіонерам або людям, які цього потребують. Люди робили все, що могли. Люди ділилися, хто чим міг. Ми також ділилися живністю, яка в нас була. Ділилися усім, і ніхто не думав про завтрашній день.

Війна дуже багато відсіяла людей. Багато хто не впорався і став колаборантом. Так, вони зараз добре живуть. Але там і дуже багато людей, які чекають Україну. Знаю, наскільки їм тяжко. 

Там дітей заставляють ходити в російські школи і кожен учбовий день у них починається із співу російського гімна. Наші діти не можуть цього сприймати, але вони вимушені це робити. 

Діти приходять додому і умудряються вчитись онлайн в українських школах по українським програмам, тому їм дуже тяжко. 

Тих, хто тримав хоч якийсь бізнес, вже давно запресували, там від людей залишились самі тіні. У мене гордість неймовірна за своїх людей. І де вони беруть ті сили?

Виїхати нас спонукав початок нового навчального року і референдум, який там зробили росіяни. Ми хоч і не голосували, але зрозуміли, що після того почнуть наших дітей і чоловіків пресувати. 

Психологічно було тяжко, а дорога пройшла нормально, наче Боженька нас підняв і пересадив. 

Людям доводилося виїжджати під обстрілами. А коли ми вже виїхали на трассу, то було там пару прильотів, ну ми до того вже звикли. Раді, що пронесло. 

Виїхали до Запоріжжя, бо знаємо це місто, недалеко від дому, тут багато знайомих, тому легше тут знайти і роботу і квартири. Нам тут допомагають і харчами, і чим можуть, і виплати по дві тисячі отримуємо, на них викручуємося: платимо і комунальні і за оренду квартири.  Роботу не можемо знайти вже другий рік, а вже в такому віці потрібно собі відкладати на лікування хронічних захворювань. Тяжко, але надіємося на краще.

Я хочу в майбутньому жити в своєму селі у своїй хаті. Адже там - коріння, там – все. У нас був бізнес, ми там виживали. От в Запоріжжі як немає роботи – і ніде її взяти. А там ми щось тримали, була якась земля. І ми, і діти звикли там. Я до цих пір не можу тут адаптуватися до цього життя.