Коршак Олександра, 1 курс, Новокаховський приладобудівний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання — Сосницька Валентина Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — біль країни та кожного українця. 24 лютого 2022 року о 05:00 ранку, країна прокидається не від ранкового сонечка, а від вибухів, які злякали кожного. Новини, новини — всі кричали "війна", але ні хто не вірив, ніхто! З переляками почали телефонувати рідним, на жаль до когось не встигли.

Жодна війна не була жорстокішою за цю. Жорстокість виявляється в тому, що клятий ворог навмисно вбивав мирних людей, дітей! В очах дітей одні ракети та танки, які їхали прямо на машин з написом« Діти». Що це? Біль, не страх?

Ви просто уявіть, щоб вижити, люди кілометри йшли пішки, хтось на половині дороги помирав, не доходив, люди йшли без їжі, в холодну погоду.

Клята війна, забирає життя дітей, майбутнє країни. Враже скажи, в чому винні маленькі дітки? Вони тільки світ побачили, як їх знищила ваша ракета. Невже ніхто не може зупинити це прокляття? Невже не можна об'єднатися і надати опір?

За що гинуть наші люди, за що гинуть прості молоді хлопці, а інші ховаються?

Чому повинен кричати про це лише те й народ, якому дійсно то потрібно, чому гроші збирають лише кому потрібно? Дуже багато запитань, але так мало відповідей, на жаль.

24 лютого 2025 року, буде 3 роки, як йде війна, яка ніяк не може скінчитися. Ми нічого не можемо вдіяти, ми вже звикли до вибухів, ми з вами ходимо по дорозі знаючи, що тут колись лежало мертве дитя. І що? Що ми можемо? А нічого. Знаєте чому? А я вам скажу.

Ми народ, який нікому не потрібен! І то є чиста правда. Багато країн мають просто вигоду через цю війну.

Якби ж так хотіли зупинити війну, то вже б зробили це, а не просто підтримували. Кожен день, кожен клятий день ми прокидаємось від вибухів, які можуть лунати протягом 10-15 годин. Діти, які навчаються, сидять в сховищах. Яке ж то навчання?

Знаєте, які зараз мрії в українців, крім того, щоб закінчилася війна? Я вам розповім. Мрія прокинутися вранці. Так, дійсно, така сувора правда, на жаль не в кожного вона справджується.

Зараз багато говорять, що ми, молодь не цінуємо наших Героїв. Так говорять, але чому вони не говорять про те, як маленькі діти збирають на машини для військових?

Про це всі мовчать. А я знаю чому. А тому, що їм соромно, що вони не можуть так. Так розумію обурення людей, багато молоді виїжджає за кордон, бо майбутнього в цій країні не бачить, але вони виїжджають для того, щоб вивчитися та повернутися. Згодна не всі, але хтось та й повернеться. Клята війна забрала все майбутнє, всі плани.

Я сама студентка першого курсу, і підтримую молодь,

навчання на даний момент просто жах — тривоги по 13 годин.

Зараз я не можу сказати про майбутнє нашої країни та тим паче про наше навчання, адже після пар замість того, щоб відпочити біжимо в укриття. Тому, підтримую тих хто поїхав на навчання за кордон, і не думайте, що ніхто не повернеться. Хтось та й приїде…

А давайте я з вами поділюся історією з власного життя. У мене є хрещений військовий, який воює з 2023 року. Він мав поранення та дві контузії. Знаєте скільки він разів був дома за цей час? Всього лиш 2 рази. Ось зараз 28 жовтня,

він поїхав назад в пекло, бачили б ви його пустий погляд, в тих очах було написано «я вже не знаю коли повернуся».

Хочу сказати, що після контузії він сам не свій, під час кожної розмови він говорить про війну, не може він спокійно спати навіть вдома. Його фраза «ой чесно там де я був, там смерть» Після цієї фрази все холоне в середині. Тому, давайте цінувати всіх, хто захищає нас!

Українці, як вам 1000 днів війни, звикли? Мені здається, що так. Вже не так страшно, не кожного разу ховаємося в укриття, бо звикли до фрази «що буде, те буде ». Так це сучасні реаліті, які говорить кожен українець.

А тепер питання до читачів, які все це прочитали. Мурашки по шкірі не пробіглися, від того, що все нагадала? Думаю, що побігли, а ви згадайте ніч перед війною. Всі збиралися хто в садочок, хто в школу, а хто на роботу, але ніхто так і нікуди не пішов. Самий найстрашніший ранок, коли пролунало слово «Війна», і серце на мить зупинилося. Дуже страшно, читати все це і знати, що це не казочка, а реальність 21 століття!!!

Отже, війна ніколи не зникне з пам'яті українського народу, адже вона ще навіть не закінчилася...

Тримаємося та віримо у нашу перемогу...