Ми з Маріуполя. Жили й працювали, як усі звичайні люди. Я у 2021 році народила дитину. Напередодні початку війни, 18 лютого, дитині виповнився рік. Ми змушені були відразу виїжджати. Чоловік у 2014-15 роках воював - він розумів, чим йому загрожує залишатися у Маріуполі. Тому ми відразу зібрали речі і виїхали на захід України. 

24 лютого ми прокинулись зранку, ввімкнули телевізор, а там по всіх каналах - трагічна новина. Чоловік сказав, що треба збирати валізи, і будемо дивитися по обстановці, як далі діяти. По всіх містах лунали вибухи. Обстановка була тривожна. Чоловік вирішив виїжджати. Ми відразу сіли у машину і виїхали вдень. Мама моя не захотіла їхати, думала тиждень-два пересидіти вдома. Потім, наприкінці березня, ми ледь-ледь змогли її витягнути з Маріуполя. Вивезти через сусідів, знайомих. 

Ми не відразу змогли виїхати з Маріуполя, бо був дозволений лише один виїзд. Батьки чоловіка живуть на заході України - зазвичай ми туди їдемо добу, а тоді ми дві доби добирались. Всі дороги були забиті машинами, вночі було дуже лячно. Будували блокпости, по великих дорогах їхати не можна було. Багато машин їхали путівцями, впиралися у відсутність доріг, розверталися, і вся низка автівок їхала назад. Це було дуже страшно, бо ми були з маленькою дитиною. Не знали, чи доїдемо чи ні, чи бензин вночі закінчиться і доведеться просити у когось допомогу, а тоді були всі налякані і не факт, що поділилися б. За дитину було лячно. 

Було страшно за маму. Ми її вивезли наприкінці березня, а будинок наш у районі порту був зруйнований. Порт довго не обстрілювали, росіяни його для себе приберігали. А на початку квітня його вже дуже обстрілювали. Ми мешкали у приватному секторі, там не вціліло жодного будинку. У мене волосся дибки стає, як подумаю, що якби ми маму не змогли вивезти, ми б її втратили. Мама добиралась з Маріуполя до Запоріжжя майже десять днів. На трасі п'ятдесят автобусів стояли цілу ніч - їх не пропускали, зв'язку з ними не було. Ми дуже хвилювалися, поки мама не виїхала. 

Повертатися нам немає куди. Будинок наш зруйнований. У нас є фото - надіслали родичі сусідів. Було пряме влучання у будинок, він не вцілів.

Було дуже приємно, як нас приймали на заході України. Ми жили тривалий час у друзів, і сусіди дитині передавали фрукти. Приємно, що люди такі небайдужі до нас і до нашої трагедії. 

Відбулася переоцінка цінностей. Матеріальне стало не таким важливим, зараз немає бажання щось накопичувати. Життя людини - понад усе.

Дуже хочеться, щоб настав мир, і війна закінчилась якомога скоріше.