Анна Булдакова, 11-А клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей №39 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сірик Ірина Сергіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Вокзал, гул голосів, стукіт валіз, аромат кави - завжди викликав у мене відчуття нової захопливої пригоди, коли ти знаходишся у передчутті яскравих емоцій, нових відкриттів та вражень.

Після лютого 2022 мої відчуття дуже змінились. Я боюсь вокзалів, вони викликають почуття «поїздки в один кінець», страх не повернутися додому, не побачити близьких, не обійняти маму. Вокзал став для мене величезною прірвою, який ніби лезо розрізає твою дійсність на «до» та «після» поїздки. Кожного разу українці, які їдуть у подорож не розуміють, що їх чекає попереду і чи чекатиме їх щось при повернені.

Серпень цього року змінив мої відчуття, думки та навіть мрії, адже моя зустріч на Київському вокзалі з талановитою молоддю України у рамках проєкту «Залізна зміна» дала зрозуміти, що у своєму страху я не сама, що коли поруч ті, хто бореться як і ти зі своїми страхами, страх стає маленьким а потім зовсім зникає.

У 20 числах серпня я, як лідерка учнівського самоврядування рідного ліцею та представниця молодіжного руху Харкова заповнила анкету на участь у чотирьохденній програмі для молоді у рамках проєкту «Залізна зміна» від Укрзалізниці та фонду Говарда Баффета. І моя анкета була відібрана на участь у інтенсиві на базі табору відпочинку в наших Карпатах. На мене чекала самостійна подорож потягом до Києва, де ми мали зустрітися з іншими учасниками і вже звідти організовано відправитися у Буковель.

В моїй уяві картинки пʼяти з половиною годин дороги та очікування на вокзалі як мультиплікатор складав страх. А що, якщо буде не спокійно вдома? А що, якщо я більше не зможу повернутися? Що за цей час може статися з моєю родиною, у прифронтовому Харкові?

Сотні наляканих і важких сценаріїв розвитку подій, але бажання змінити цей світ і познайомитися з іншими активними молодими людьми переважало. Я зібрала необхідні речі і сили в валізу і поринула у власну пригоду.

Харківський вокзал… не такий жвавий, без шуму працюючого фонтану, але все ж з тими голубами, які продовжують прогулюватися вокзальною бруківкою, злітаючи усією зграєю під галасливий сигнал повітряної тривоги. Ми обійнялись з мамою, вона провела мене до потягу через підземний тунель, оголосили, про наше відправлення. Я увімкнула музику в телефоні і вдягнула навушники, серце дуже сильно стискалось всередині, бо в голові випливали кадри Харківського вокзалу на початку війни, коли евакуаційні потяги розривали мрії, надії та життя цілих родин.

Раптово по вагону розкотився звук оплесків, я витягнула навушник і прислухалась з гучномовця лунали слова подяки нашим військовим, троє чоловіків у військовій формі, які їхали в нашому вагоні зашарілися, привстали і одноголосно пролунала фраза «Слава Україні!», весь вагон гучно відповів «Героям Слава!».

Я відчула силу й міць цих слів, мене ніби притиснуло потоком повітря від них до сидіння, страх десь пішов, зʼявилась надія та віра, що все буде добре.

Залізничний вокзал Полтави. Дуже багато військових. Хтось із них повернувся додому, хтось їде захищати країну, хтось на лікування, хтось на нове завдання. Мій погляд зупиняється на молодій парі, їм десь по 25 років. Вона у легкій блакитній сукні з букетом польових квітів, він у військовій формі з рюкзаком та протезами правої ноги та руки. Вона летить до нього крізь величезну кількість людей с силою потужного й теплого весняного вітру, що шепоче між віковими соснами. Мені на мить здалося, що він не вистоїть, але як же я помилялась, він обійняв її та кружляв так, як хоробрий гірський потік кружляє квітку, що потрапила у вирій чистої води.

Всередині народилось почуття сміливої гордості, за те, що вони обидва не боялися шляху, який обрали, бо там де є любов та життя – немає страху.

У Києві на вокзалі, під час першої зустрічі у рамках проєкту, я познайомилась з величезною кількістю неймовірної молоді, які власним прикладом надихає, дає сили, підтримує та дарує відчуття того, що ти не сам. Додому я повернулась наповненою, мрійливою та хороброю. Я більше не боюсь вокзалів, навпаки гуркіт потягу щоразу нагадує мені про те, що саме у цю мить хтось повертається додому, когось чекають з букетом польових квітів і найтеплішими обіймами на пероні вокзалу. Заради цього потрібно йти далі, допомагати нашим Захисникам і Захисницям, навчатися, бути корисною тут і зараз. Дякую тобі «Залізна зміна» за мою боротьбу з власними страхами, саме ти – та зустріч, що змінила мій світ!