У мене тут немає ні дітей, ні онуків, ні правнуків. Є рідні, але вони за лінією розмежування, у Донецьку.

Не збожеволіти через самотність тут, у Красногорівці, допомагає кошеня Тобик. Щойно починає бабахати – він біжить до мене, і разом ми ховаємося.

Такої старості не побажаю нікому. Уранці виходиш на вулицю, тільки й говорять, де що пошкодило обстрілами. І самі не знаємо, залишимося живі чи ні.

 У мене навколо двору багато снарядів впало, а в городі величезні вирви. Найбільша за розміром була чотири метри завдовжки та завглибшки майже два метри. Усе це наслідки обстрілу 2014 року.

Це взагалі був один суцільний кошмар, за мить люди втрачали все нажите.

У нас у гаражі стояв «Запорожець» – розбитий разом з гаражем. Будинок розбитий, у ньому протяги гуляють.

Один день не забуду ніколи. Я стояла біля входу в будинок, але всередину зайти не встигла. Прогримів вибух. Я почала повзти назад, і на мене посипалися осколки віконного скла, прямо в пальці.

Я вже не знаю, яким дивом доповзла до хати. Ще в ногу осколок влучив, десяток – у спину. Я півтора місяця в лікарні лежала.