Війна принесла багато горя у життя Ірини, але вона вірить у перемогу і світле майбутнє

Я нікуди не виїжджала навіть коли ми потрапили в окупацію - у Снігурівці як жила, так і живу. Від обстрілів ми у погребі ховалися. Слава Богу, що будинок не розбомбило. Ми ніколи не думали, що нам доведеться таке пережити, тільки слухали, як батьки казали, що тяжко війну переживали.

Було дуже важко. Я гіпертонік, а ліки закінчилися. У лікарню ходила і просила  дівчат, щоб хоч якусь таблетку дали. І мені давали. Потім племінник прислав через волонтерів ліки з території, що не була окупована. Якось вижили.

Чоловік переніс інсульт, а потім тромбоз стравоходу. Ця війна сильно позначилася на нашому здоров’ї.

У мене і куми, і сусіди гарні. Усі допомагали, коли з чоловіком трапилося таке нещастя. Він не рухався і не розмовляв. Хтось допомагає морально, хтось матеріально, а хтось - фізично. Ми в області лікувалися, і будинок залишали на сусідів. Таке всенародне горе, а в нас іще й особисте. Було дуже тяжко, але пережили.

Нас звільнили выд окупації, і зараз життя налагоджується. Та все одно переживаємо, тому що дочка в евакуації в Німеччині, зять воює. Постійно в нервовому напруженні, не можу заспокоїтися, коли бачу, що росіяни витворяють. Немає жодного дня, щоб про щось радісне подумати. Я жила собі спокійно, ні в кого нічого не вимагала, що заробила - те й мала. Тепер переживаю за дітей, за онуків, думаю, як у них усе складеться. Хоч би живі залишилися!

Я вірю в нашу армію, в нашу перемогу. Хоч би дожити до цього дня! Будемо сподіватися, що все буде добре. Усе відновиться – не тільки в нашій родині, а й у нашій країні.