«Так, як раніше, уже не буде»

Кривошеєва Анастасія, 14 років, заклад загальної середньої освіти № 12 імені Степана Чубенка, м.Краматорськ

Есе «Один день, що змінив життя багатьох»

Війна… Що ми знали про неї до літа чотирнадцятого року? Нічого!

Розповіді ветеранів Великої Вітчизняної війни. Новини про війну на Близькому Сході. Це все, що про неї знали…

Літо дві тисячі чотирнадцятого року. Мені вісім років. Перший клас позаду. Канікули. Чудова погода…

Хіба можна було здогадатися, що чекає на нас усіх?

Напружені обличчя батьків і сусідів… Перелякані погляди… Моторошні, незнайомі нам, маленьким дітям, звуки...

Відбувається щось дуже жахливе…

Усвідомити та зрозуміти це ні я, ні рідні не могли.

Пригадати, коли війна прийшла до улюбленого міста, не можу. Батьки відправили мене та молодшу сестру з бабусею на море. А самі залишилися працювати, щоб ми змогли довше побути якнайдалі від тих жахливих подій, що тривали на Сході нашої неньки.

Пам’ятаю, як бабуся чекала їхнього дзвінка. Як заспокоювала нас із сестрою, коли починали проситися додому, до батьків.

З розповідей батьків дізналася, що війна прийшла до рідної Горлівки двадцять сьомого липня дві тисячі чотирнадцятого року. Був обстріляний центр, загинуло чимало людей, у тому числі й діти.

До міста повернулися лише на початку вересня. Незвично було бачити вулиці порожніми й «мертвими».

Ні людей, ні машин, ні автобусів…

Лише тиша й голуби, які від будь-якого шуму злітали в небо…

Нічого , на жаль, не змінилося. У міста з'явилися нові господарі. Нам довелося залишитися в Горлівці: виїжджати було нікуди.

Нове, невідоме до цього часу, життя. Не лише рідні, а й сусіди були поруч, не відходили від нас, дітей.

Тільки не могли збагнути, чому не можна, як раніше, грати в м’яча, кататися на велосипеді, бігати на сусідню вулицю. Дорослі весь час тримали нас у полі зору.

Наш вік, на щастя, не дозволив усвідомити увесь жах подій, що відбувалися на Донбасі. Зрозуміти батьків, чому вони так переймаються.

До Краматорська з родиною переїхали восени дві тисячі сімнадцятого року. Пішли до нової школи. З’явилися друзі, знайомі. Учителі й однокласники доброзичливо поставилися до вимушених переселенців, дітей війни…

Зараз мені чотирнадцять років. І вже можу усвідомити, що життя змінилося назавжди після літа чотирнадцятого. Так, як раніше, уже не буде.

Усвідомити, що кожен день є особливим, і потрібно проживати його «на повну». Зберігати важливі моменти в пам’яті, говорити близьким людям, як ви їх любите. Не втрачати жодної миті. Робити все вчасно…