«Так усі вже звикли до того, що десь стріляють»

 Світлодарськ – селище міського типу раніше було. Зараз ніби вважається містом. Місто маленьке і знаходиться поруч зі cтанцією, яка світло нам дає.  

   Так вдало збіглося, що за день до війни я поїхав до Харкова. Дуже так пощастило, що татові потрібно було по роботі з’їздити до Харкова. Він забрав нас усіх, і ми поїхали. І ми залишилися на два роки в Харкові. Поки там всякі страшні речі відбувалися у нас, ми залишилися. А потім я приїхав знову в своє місто, і там вже всім було однаково. Так усі вже звикли до того, що десь стріляють, десь не стріляють. Стріляли по домівках, по місту. 

   Зараз такого немає, зараз стріляють за містом десь. І стріляли по людях. Там у мене дідусь, у нього уламки потрапили – він упав. Ось гуляєш ти з друзями, починає бахати за містом. І ви гуляєте не просто в місті, тому що місто маленьке, можна гуляти за містом в таких місцях. Блокпости всюди. На моїй вулиці розбитий будинок, з якого виїхала жінка. Його розбомбили теж, увесь дах розбомбило. 

Потім ми знову їхали до Києва на кілька місяців. Потім приїхали. Виїхали до Росії. Ми багато подорожували та намагалися виїхати звідти, але в підсумку приїхали і вирішили змінювати місто наше, щоб зробити його гарним, щоб люди не ходили і не думали: як же нам тут не пощастило. А щоб вони хоча б раділи життю, щоб не звертали уваги на всі ці руїни. Щоб все це було полагоджено та зроблено.