Марія Яковенко

"Так що ж таки мир?"

Яковенко Марія, 16 років, студентка 421 групи, Таращанський ТЕПФК

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Тарасенко Наталія Миколаївна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого Україна прокинулась від звуків обстрілів – почалася війна. Звичайно, війна триває ще з 2014 року, двоє моїх дядьків воювали на Сході, і я це прекрасно усвідомлювала. Проте, коли 24 лютого мене розбудили батьки й сказали, що «війна вже тут», я довго не могла повірити.

Не можу сказати, що я аполітична, але новини до початку війни мало дивилася і тому повідомлення про можливе вторгнення не дійшли до мене. Навіть в моєму селі, що не так близько до Києва було чути вибухи та гул літаків. Усвідомлення прийшло за кілька годин після перегляду новин. Був страх, були питання «чому саме в нас?», «невже таке дійсно можливо?».

Наступні 5 днів пройшли перед екраном телевізора в певній апатії та прострації, все ще не вірилося. На 6-ий день над моїм будинком пролетіла ракета, почали літати воєнні літаки. Прийняття, злість, батьки перейняли синдром відкладеного життя, і зараз, через пів року він не полишає їх. В мене ж з’явилося питання «Що буде далі й що робити?». Відповідь проста – зробити свій внесок у перемогу. Який? –Волонтерство. Це допомогло мені побороти відчуття провини перед військовими на фронті. Робила все що могла – грошова допомога, складати передачі в гарячі точки: хліб, продукти. Потім в нашому коледжі почали плести сітки – я теж не залишилася осторонь.

Найбільшим потрясінням для мене на початку повномасштабної війни було ставлення росіян. "Вас освобождают", "вы не понимаете, вам делают лучше", "спецоперация" і ніякого розуміння. З усіх моїх знайомих, родичів, що зараз живуть в Росії, дійсно повірили в те що відбувається в Україні лише двоє. Ну і звісно жорстокість і безвольність російських солдатів. Я не можу описати весь той жах, що творили російські нелюди, оскільки я цього не бачила особисто. Але і розповідей вистачило для того аби кров холонула в жилах.

Що означає мир для мене сьогодні? Думаю це питання не має остаточної відповіді. В дитинстві часто чули розповіді наших бабусь та дідусів про війну 41-го, і чули від них фразу "аби не було війни". Особисто для мене вона не мала якогось особливого змісту, я думала: "та яка війна? Ми вже у 21 столітті, такого не буде". Я вірила в те, що там відбувалося, але думала, що часи та наш менталітет змінилися.

Зараз я живу в час війни і як би боляче це не було, як би сумно та страшно не було на початку, всі продовжують жити та поступово прилаштовуються до війни. Ми вже всі усвідомленні та навчені, що робити під час повітряної тривоги, вміємо розрізняти гул на вулиці та багато чого б не хотілося вміти у мирний час. Ми поступово звикаємо до війни. Та дуже часто ми плутаємо перемогу: просунення по території, відвоювання своїх сіл - з миром.

Так що ж таки мир? Це спокій, душевний спокій і безпека. Це коли нестрашно увімкнути новини, бо знаєш, що там не будуть розповідати про нові жертви, що десь впали уламки ракети чи літаків. Мир це не страх, мир - не думати про війну, мир це всі діти України, які повернуться додому живими, мир це жовто-блакитний прапор у кожному місті.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/