«Так мені важко, що мрію лягти, заснути та не встати»

Валентині Губрієнко важко пересуватися на милицях, тому вона боїться обстрілів. Ховається під стіл, бо льох потріскався, та й будинок дуже постраждав.

З самого першого дня у 2014 році моє життя змінилося. Ой, ховалась я у підвал, і підвал зруйнували, полопався кругом – то я під стіл. Покладу подушку одну під бік, а іншу – під спину. Там і спала ночами – під столом.

У будинку та літній кухні вікна повилітали. У нас дорогі вікна – повилітали всі, плівкою забивали. А на даху побитий шифер, син поліз там відра, миски підставив, де дірки. Повністю підставив: і на кухні, і на хаті - шифер побитий. Кут розвалився біля хати, то вона вся ледве тримається. Ще раз бахне – і все, хати не буде, розпадеться.

Я взагалі ногами не ходжу. Дві милиці у мене - ледве по хаті пересуваюсь. Продукти іноді син приносить. Раніше добре було, як нам давали допомогу: і борошно було, і макарони, і масло. А тепер син те, що мені хочеться, не придбає. Добре, хоч солдати допомагають – воду приносять. У нас же води немає, то спасибі солдатам – навідують мене, коли хліба принесуть або булочку.

Восьмий рік уже – як десь гупне, у мене ноги підкошуються і руки трясуться. Вночі не сплю, прислухаюся. Нещодавно знову обстрілювали. Я в літній кухні була, як засвистіло над головою, я й побігла у веранду. І як я встигла заскочити? Уламок прямо в порозі в мене застряг. Боже, це не передати! Сиділа під столом між вікнами. А що робити?

Один раз розбили трансформатор, а щойно відремонтували – його вдруге розбили. Майже місяць світла не було. Так мені важко, що мрію лягти, заснути і не встати.