Ми виїхали на початку квітня, бо там було нестерпно і діти дуже боялися. Дуже голосно було. Червоний Хрест допоміг виїхати, бо не було транспорту, щоб маму забрати - вона лежача була. Спочатку відмовили - сказали, що в нас не бойові дії. На наступний день подзвонили і сказали, що нас заберуть.  Ну так і їхали: пальцем в мапу тикали, туди і їхали. 

Спочатку на заході України жили в школі, потім - в церкві, а потім нам надали будиночок, і ми за комунальні жили. Люди там добрі і хороші, нічого не можу сказати. 

Сільський голова дуже вразив - він на своїй спині приніс нам мішок картоплі, щоб ми не голодували. У нас таких немає людей - у нас так би не зробили, а він приніс. 

Десь через півроку ми повернулись додому, бо мамі гірше було, вона помирала. Хотілося вдома її похоронити. За 900 км від дому я не залишу її там, і труну перевезти не зможу. Тож ми поїхали швидко додому. Мама ще місяць пожила і померла хоч вдома.

Зараз мій чоловік воює, а я з дітьми. Мію, щоб війна закінчилась, щоб усі рідні в хату зібралися, бо всі пороз'їжджалися. Чоловік щоб з війни повернувся, щоб все було, як раніше.