Зі шкільного випускного в Донецьку – у чуже місто в статусі переселенця. Данилу довелося розраховувати тільки на себе та починати все з нуля.

Так хочеться забути про те, що довелося залишити свій будинок і сім’ю

Чесно кажучи, я й подумати не міг, що в моєму рідному Донецьку з його звичним ритмом одного разу все зупиниться. До 2014 року життя було розміреним і спокійним, кожен будував плани й вірив: далі – тільки краще. А те, що зовсім скоро нам знадобляться навички, як діяти в умовах збройного конфлікту, здавалося неймовірним.

Я як зараз пам’ятаю, із чого все почалося. У нас був шкільний випускний, готувалися танцювати вальс у Донецькому драматичному театрі... У цей же день почалися зіткнення в аеропорту. Уже тоді стало зрозуміло, що щось не так і ситуація в місті змінюється. Тоді ж почалися і перші розмови з рідними про переїзд, хоча намагалися не падати духом і обговорювати нейтральні теми.

На щастя, я не став свідком найстрашніших наслідків АТО, але відчути страх і напругу все ж довелося. Як би не було складно, вирішив переїхати до Харкова, щонайменше, щоб продовжити навчання. По дорозі туди стояли на блокпості в Зайцевому, недалеко від якого саме почали бомбити. До того ж, у той час ще ніхто не знав, які наслідки проїзду блокпостів і чи буде він безпечним. Не було в той період і електронних перепусток, тому проїжджати доводилося по студентському квитку й паспортом.

Та й взагалі, від’їзд дався важко. Так хочеться забути про те, що довелося залишити свій будинок і сім’ю без впевненості, що повернуся назад. Що в чужому місті доводилося сподіватися на самого себе, починати з нуля та йти далі. Забути, що там, по інший бік, залишилися бабусі й дідусі, яким потрібна моя турбота та підтримка.

До слова, хочу подякувати Фонд Ріната Ахметова, який надав значну допомогу й підтримав життя людей в окупованому місті в непрості часи.

Здобувши освіту, я переїхав до Маріуполя, влаштувався на «Азовсталь». Здавалося, минуло довгих сім років, але почуття тривоги, як і раніше, не відпускає. Усе так же є відчуття, що світ крихкий і недовговічний, а ти сам ніби учасник чиєїсь великої гри, де від тебе нічого не залежить, і не знаєш, що буде завтра. Тому й імовірність того, що коли-небудь я знову повернуся до столиці Донбасу, нульова. Пересування стали обмежені, безпека тепер вимагає більшої уваги, ніж раніше, більше тривоги.

Занадто багато чого сталося за цей час, а головне – мир так і не настав, зникла навіть віра. Багато що змінилося і в мені. Зараз я точно знаю: найбільше щастя – коли близькі люди поруч, коли можна поділитися своїми переживаннями, а вони прийдуть на допомогу. По-особливому ціную і життя, усе те, що трапилося, зробило мене більш відповідальним і обережним, навчило берегти те, що маю, а не сприймати як даність.