Орлова Оксана Володимирівна, вчителька української мови та літератури у філії Придніпровської гімназії «Іркліївський ліцей»

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

«Цього точно не може бути» - як мантру повторюєш собі десятки, сотні разів аби відволіктися, переконати себе і повірити, що це якесь непорозуміння. Сьогодні з самого ранку тисячі людей у країні роблять так само… Та повідомлення звідусіль засновують твою свідомість моторошною павутиною. «Війна», «повномасштабне вторгнення», «вибухи по всій країні» - єдина на весь світ жахлива новина. Черги в магазинах, десятки чи сотні автівок на заправних станціях в чеканні свого «до повного баку», в багажнику п’ятилітрові пляшки з питною водою та кілька теплих ковдр… Тисячі чи мільйони вже зібраних тривожних валізок по всій країні…

І ти починаєш усвідомлювати, що це непорозуміння – катастрофа. І в думках вже інше питання-мантра: «Що робити далі?» І стає ще більше моторошно від того, що сьогодні життя кожного розмежувалося кривавою лінією на «до» і «після». Сотнею кривавих ліній від тих клятих ракет у чистому ранковому небі… Хтось навіть не встиг відчути своє «після», бо його цей світанок приспав навіки…

Потім час, здається, зупинився. Теленовини, соціальні мережі і месенджери… Як ніколи, відчуваєш себе до них прикутою. Хвилини повного відчаю часом витісняє гордість і раніше непізнана любов і тривога за «котиків» у військовій формі. 

«Привид Києва» і Чорнобаївка, втонула «Масква» і герої Зміїного – як «живу» воду з казки п’єш перемоги наших!

І летиш вплітати у маскувальну сітку своє тепло і молитви… Бо віриш: «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».

Скільки вже рідних і знайомих одягнули форму ЗСУ… А для когось хтось найдорожчий вже навік погаснув… Скільки щодень подвигів і втрат. Так чекаєш, що ось-ось все буде, як раніше. І водночас точно знаєш: так ніколи вже не буде! Бо ця війна без вороття змінює свідомість кожного, змушує пізнати незнані грані самого себе. А ще – вчить жити далі…навіть тих, хто вже все втратив… Вчить дякувати тим, хто в пеклі… Дякувати, бо ти прокидаєшся зранку, закидаєш свій маленький донат у онлайн-баночку на черговий дрон чи РЕБ; як і вчора, ковтаєш порцію гіркої кави без цукру (а вона все одно вдома в тисячі разів солодша, ніж у хлопців в окопі!), і йдеш на роботу.

І часто вловлюєш себе на думці про те, що до безсилля набридла ця безкінечна сіра, приправлена війною, рутина.

А потім женеш подалі від себе це раптове безсилля, бо ти ще маєш таку можливість, бо ти ще можеш розкласти свій день по поличках. Бо ти вдома і маєш змогу жити сьогодні, дорогою на роботу вдихати осінь, відчувати на своїй шкірі ще теплі сонячні промені… Хіба раніше звертала на це увагу? І сьогодні ти ще не знаєш, що завтра буде чорний день. Такий же чорний, що його пережили вже тисячі матерів, доньок, сестер… Завтра зранку, як завжди, вже автоматично перелистуючи стрічки соцмереж, ти раптом помітиш, що хтось рідний вже кілька днів «не в мережі»… А через кілька годин гострим лезом по кожній твоїй клітині, пронизливим холодом вривається в твою свідомість і серце нестримно-тривожна звістка з передової – ще на одного назавжди живого в пам’яті Героя стало більше.

Так багато Героїв, так багато скорботних прапорів по всій країні…Так швидко летить час і людське життя, і так нестерпно довго тягнеться кожна хвилина війни у ньому. Так багато болю і мужності…і незламної віри. Бо і кожен з нас став незламним!