Я сирота. Жив з бабусею. Бабуся померла 12 років тому. Дружина поїхала в Харків. Я нікуди не виїжджав, весь час залишався вдома, бо у мене кицька і ще я приглядаю за однією бабусею. Родичів, знайомих ніде немає: я виріс в інтернаті. 

Страшно. Війна - це завжди страшно. У 2014 році я чув вистріли, були прильоти. Але в основному постраждали Карачун, Слов'янськ. У нас тихіше було. Тоді було не так страшно, як зараз. 

Не було газу, вимикають світло. Найбільша проблема – це відсутність роботи. Раніше були заробітки, а зараз перебиваюсь, чим можу. Допомагав людям звідси виїжджати. Вантажити меблі, речі. А зараз уже багато хто повернувся. 

Мене нічого не може шокувати, я виріс в інтернаті. Приємно, коли люди повертаються. Діляться своїм досвідом пережитого.

Газ уже дали, вода у нас завжди набрана. Світло вимикають по кілька годин, але зараз по всій країні так. Отримую гуманітарну допомогу. Хочеться тиші і роботи. Щоб було, як раніше: ідеш по місту, все працює, всі усміхаються. А зараз тільки всі кудись біжать, всі озлоблені, у всіх проблеми.

Психологічні труднощі – це коли прильоти, бомбардування, вибухи і шибки повилітали на балконі. Звичайно, після цього психологічна криза. Нервуєш, хвилюєшся. Коли сирена гуде часто, коли люди гинуть. Все це дуже діє на нервову систему. 

Коли закінчиться війна, одному Богу відомо.