Фомич Катерина Петрівна, учитель української мови та літератури Шубківського ліцею

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я й досі пам’ятаю слова вчителя військової підготовки: «Діти, доки на планеті Земля існує зброя, людина не має права на спокій». Та тоді, у далекі вісімдесяті, нам, шістнадцятилітнім юнакам і дівчатам, здавалося, що війна назавжди залишиться лише у книжках і фільмах. Розповіді батьків, дідів, які пройшли пекло Другої світової, нагадували фантастичні картини. «Гіперболізують дорослі, щоб у очах дітей бути героями,» − думали ми… Бо ж людина Богом створена для життя, а зброя людиною - для смерті. То де логіка?

Уже й мої скроні вкрила сивина…

Слова Віктора Сергійовича повторювала своїм учням, коли вивчали «Залізний острів» Олеся Гончара, «Україну в огні» Олександра Довженка, «Пастораль ХХ сторіччя» Ліни Костенко, хоча розуміла, що події, змальовані у цих прекрасних творах, віддаляються від кожного наступного покоління все швидше і швидше. Змінюється світ, змінюються люди, а отже, і цінності…

Та Юліус Фучик свого часу застерігав: «Люди, будьте пильні!» Світ чомусь не почув… Душа у щасті сліпа, а, може, і глуха…

Чорна хмара знову закрила сонце на голубому небі України… Вкотре матері синочків у далеку й важку дорогу «слізно проводжають». Майже 1000 днів наші Воїни-титани доводять світові:

«Ми не впадемо на коліна перед ворогом! На коліна стаємо лише перед Героями, які, на жаль, повертаються до рідних осель «на щиті». 

Немає ні слів, ні сліз, щоб передати пекучий біль втрат. Та душі наші не зачерствіють, пам’ять ніколи не зітре імен, які кров’ю пишуть новітню історію тисячолітньої держави. Любимо! Не забудемо! Не пробачимо! Віримо!

Народ, який нікому і ніколи не корився, який із «сльози відроджувався», не має права на втому!

Кожен, хто живе на українській багатостраждальній землі, має пройти цей шлях, довгий, важкий, кривавий, нестерпно болючий. 

Чомусь-то він судився саме нам!..

«Де схибили?.. Як допустили?.. У чому наша провина?..» ­­− ці запитання ятрили душу, коли у перші дні цієї страшної війни під жовто-блакитними прапорами в останню путь село проводжало моїх учнів, моїх соколят, крила яких ще не встигли зміцніти, − Геннадія Левченка та Миколу Ковальця.

Ці питання не дають спокою і сьогодні, бо вже не порахувати тих, хто віддав заради нас найдорожче, найцінніше – життя. А скільки зниклих безвісти?! А тих, хто терпить муки у рашистському полоні?!

Яка ж висока ціна волі й незалежності!

Щодня, як і мільйони матерів-українок, молюся за наших Воїнів-захисників, сподіваючись, що Господь почує, благословить кожен день, збереже життя, бо ми ж боремося за свою землю, за свою Батьківщину, яку, як і матір, не вибирають.

То чи можна виокремити свій шлях, коли дорога у всіх одна – до Перемоги! Отож і мій шлях пролягає через велелюдні майдани, де виконували думи сиві кобзарі, а в думах оживала «добра слава, слава України». Мій шлях переплітається з гостинцем козаків, що засвіт вставали «в похід з полуночі». А ще − з Крутами, Сибіром, Архіпелагом Гулагом…

Та найважчий шлях − 2014 року… Волноваха, Слов’янськ, Савур-могила. І найтривожніший, найтрагічніший Іловайськ. Не знаю, які ангели-охоронці були над моїм сином… 

Він уцілів, залишився живим. Соняшниковими полями кілька днів без води та їжі у страшну спеку пораненим виходив із пекла.

Про таких кажуть: «Народився в сорочці».

Саме сини, наші незламні Воїни, наші мужні Захисники у цей надзвичайно важкий час спонукають переборювати труднощі, міцніше стояти на ногах, робити власний внесок у наближення Перемоги, вірити у Збройні Сили України. І ми віримо, бо народ, у якого є Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, − нездоланний! Це щодня доводять світові Тарас, Іван, Костя, Олег, Сергій, Віра, Надія, Любов…