Мені 63 роки. Я зі Снігурівки Миколаївської області. Маю сина. Йому 39 років. Він - учасник бойових дій. Ми жили неподалік від птахофабрики. На початку війни росіяни дуже обстрілювали наш район. Тепер наша квартира непридатна для життя. Дах і бокова частина будинку дуже пошкоджені. Зараз мешкаємо в чужій квартирі. 

Ми вісім місяців були в окупації. Окупанти приходили до нас з обшуками. Відібрали документи й автомобіль сина. Самого сина кілька разів забирали, побили. Він два місяці сидів у тюрмі. З них – місяць у Каховці. У камері три квадратних метри було вісім чоловік. Сиділи на цементній підлозі. Син вийшов звідти весь у фурункулах. Потім переховувався у підвалі, а там були міни – йому відірвало руку й ногу. Дякую сусідові, який оглянув його і відправив у лікарню. 

Ми голодували. Їли кашу з дерті, якою годували собак. Гуманітарної допомоги майже не було. Я хворіла: фурункули були на тілі.

Син місяць пролежав у лікарні. Спочатку його лікували безкоштовно, а тепер потрібно купувати ліки за власний кошт. Люди зібрали трішки грошей, але вони вже скінчилися, бо ліки дорогі. Оформити інвалідність не можемо, бо не вдається відновити його документи. Я куди тільки не зверталася – мені скрізь відмовляють. Син уже п’ять місяців мучиться. Потребує протезування, а допомогти ніхто не може. У нас навіть візка немає, щоб він міг бувати на вулиці. Весь час лежить – уже пролежні утворилися й прищі з’явилися по тілу.