В перший ранок війни було дуже страшно. Я дітей будила, а вони мені не вірили. Казали, щоб лягала спати, а я відповідала, що війна. Дітей тоді в школу не пустили. 

Шокувало те, що саме Росія на нас напала. Оце був шок. А потім нашу школу розбили. Я не виїжджала, а діти виїхали. Онук на захід України поїхав - він там навчається, сам живе.

Цього літа в нас не було ні світла, ні газу. На вогнищі готували їсти. Потім син буржуйку зварив, ми на ній консервацію робили. Почали запасатися дровами. Але, слава Богу, нам до зими дали газ і воду.

Як гупне десь недалеко, то таблетки п’ю, краплі. У городі в сусідів щось упало. Дахи постраждали, вікна в нас посипалися. А так, слава Богу, все ціле.

Хоч би дожити до миру. Я дітям казала, що як після війни будуть відновлювати нашу Дружківку, то я теж буду допомагати.