«Свист від бомб. Він кричав краще усіляких новин про наступ війни»

Шапошник Аліна, 11-Б клас

Есе "Один день"

Був звичайний сонячний день, мені тоді тільки виповнилося дев’ять років. Я  допомагала бабусі у садку і розмовляла про те, як пройшов мій день у школі. Пам’ятаю, як ми прийшли у хату і вирішили відпочити, дивлячись телевізійні програми. Бабуся завжди полюбляла дивитися канали з новинами, і цей раз не став винятком.

Ми одразу наткнулися на повідомлення про надзвичайне становище – «Жителям Донецька повідомляємо! В аеропорту відбуваються військові дії». Бабуся вимкнула телевізор, її погляд в нікуди я запам’ятала назавжди.

Але тоді я не дуже розуміла, що сталося, і запитала у неї, що трапилось і чому вона така засмучена. Вона відповіла, щоб я не хвилювалася та попросила піти до себе у кімнату. Як тільки я вийшла, одразу почула, як вона почала дзвонити родичами, друзями і знайомим. У неї був стривожений голос, їй було страшно.

У той самий вечір, коли я вже лягла спати, вся сім’я почула найстрашніші звуки з вулиці. Звуки, що закарбувалися у пам’яті багатьох дончан. Звуки, що обіцяли принести із собою страх за себе, за сім’ю, за наше майбутнє…

То був свист від бомб, які пролітали ніби над нашими будинками і мчали кудись вдалечінь, сповіщаючи всіх про, напевно, найстрашніше, що може трапитися у житті людини. Цей свист кричав краще усіляких новин, краще будь-яких пліток і чуток. Він кричав про наступ війни.

Тієї самої війни, яка забирає життя багатьох, позбавляє щастя і спокою, змушує згадати страх, який раніше приходив до нас лише у дитинстві і лякав монстрами з-під кроваті. Зараз же цей самий страх був помножений у сотні тисяч разів, він не переймався про те, хто ти - дитина, підліток, дорослий чи літній. Він був липкий і холодний, осідав у горлі комом. Він паралізовував відчаєм.

Мама розбудила мене. Не розуміючи ситуації, я просто дивилася на неї, у її очі, які нещодавно були сповнені радості. Вона плакала.

Я ще ніколи не бачила сліз страху, але у той день познайомилася з цим краще, ніж інші діти мого віку. Я нікому не побажаю бачити, як плаче твоя мати і обіймає тебе, щоб заспокоїти, і не зрозуміло тільки, кого - себе чи мене.

Як тільки вона мене обійняла, я відчула, що по моїх щоках тече щось гаряче, щось, що спалює не тільки ззовні. У голові була порожнеча, але не така, яка буває за звичайних обставин, вона здавлювала. Тіло трясло.

У цей день я зрозуміла, що моє спокійне та радісне життя дев’ятирічної дитини закінчилося. Цих думок не повинно було бути, не повинно було бути і війни, але я була не в змозі бодай щось з цим зробити. Щось всередині мене обірвалося і з гуркотом розбилося на уламки, які я не зможу зібрати. Навіть сьогодні, навіть зараз…

Майже всю ніч наша сім’я провела на кухні із включеним світлом. Ніхто не зміг порушити цю тишу, яка перепліталася зі свистом бомб. Ніхто не говорив, але у цій занадто гучній тиші було чутно все, що було у кожного на вустах, все що кожний відчував. 

Так ми просиділи до ранку. Було зрозуміло, що настала нова реальність. Для всіх, для кожного.

Дивлячись на це зараз, я розумію занадто багато. Занадто багато я б хотіла забути, але тепер це частина моєї історії, частина мене. Частина, яка кожен раз робить занадто боляче. Частина, яку я ненавиджу.

Я стараюся не згадувати це і жити сьогодні, не дивлячись у минуле, щоб знову не втопитися у спогадах.

Я можу сказати з впевненістю, що зараз глибокі рани моєї душі тихо лікуються. Я змогла віднайти щастя у простих речах. У тихому прокиданні зранку, у розмовах з людьми, у тиші і у собі. Я можу знов радіти, і я рада цьому.