"Свист ракети вселяє страх"

Клименко Анна

8 клас Дмитрівського ліцею імені Т. Г. Шевченка Дмитрівської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області

Вчителька, що надихнула на написання – Столбова Валентина Дмитрівна

Війна. Моя історія

Почалася війна...Від цієї фрази в серці змішані почуття. Багато хто, почувши її,  пригадує 2014, проте я тих подій  не пам'ятаю.

Вперше почула про війну в молодших класах. На одному із занять почалася тема про сусідів України. Вчитель запитала:

- Ви всі знаєте, що на сході нашої країни відбуваються воєнні дії?

Клас на мить задумався, і діти схвально кивнули.

У цьому ж класі під час пандемії коронавірусу я часто чула від батьків:

- Бачиш,почався коронавірус, і всі забули про війну, а раніше тільки й говорили…

Коли ж новини про ковід почали втихати, всі подумали, що скоро повернуться до звичного життя. Проте  ми всі дуже помилилися. Завжди після новорічних свят хочеться, щоб швидше настала весна.

Проте в моєму житті щось було не так. Я стала більше дратуватися, нічого не хотілося… Приміром, ось один з записів в моєму щоденнику:

«02.02.2022. Привіт. Я посварилася з Тарасом. Він так багато часу проводить з Віктором.Та зі мною залишився Антон, і за це я йому вдячна. Мені здавалось, що ми разом непогано дружили. Ще й прихворіла як на зло».

У той час мене відправили до бабусі, де я й провела останні безтурботні дні. Ось розпочався тиждень. Був День святого Валентина,  я ще пам'ятаю, що  в мене було 7 валентинок.

Прийшовши додому, я засіла в телефоні і давго не спілкувалася з рідними, тож вирішила сходити до вітальні.Там мама з татом якраз обговорювали тему війни. Вигляд вони мали спокійний ,  немов вже звикли. Я підтримала розмову, почавши з розповідей, як пройшов мій день, і в жарт  сказала:

- А якщо я буду в школі, коли розпочнеться війна?

- Якщо так думати,то можна взагалі до школи не ходити, - відповівши, батько продовжив говорити з мамою.

Думки про війну відійшли. У той час майже ніхто не вірив, що розпочнеться повномаштабне вторгнення.

Прийшов вечір середи 23 лютого. Я зібрала рюкзак, та мені зовсім не хотілось йти до школи наступного дня. Мала бути математика, яку я терпіти не можу. Пішла спати, бо було вже пізно.

Наступного дня, на мій подив, я не проспала. Почула, що на вайбер мені прийшло повідомлення в групу класу."Діти сьогодні до школи не йдемо", - прочитала я. Зраділа і швидко переодяглася. Проте, зайшовши в ТікТок, я відчула, що щось не так. Там мені траплялися налякані діти. Я подумала, що це жарт. Проте ввімкнула телевізор…Так, це сталося, на жаль, це сталося! Була приблизно 7:20, коли я зрозуміла, що почалася війна. Пішла й розбудила маму словами: "Війна почалася".

Вона спочатку не повірила мені, проте впевнившись, розбудила тата.Через пів години вони вже обговорювали, що робити далі.

У той момент, справді, відчулася тривожність. Закінчувався день, і я почала писати друзям. Вони були шоковані та намагалися жартувати, і від цього мені полегшало. З Антоном ми обговорювали, що буде далі. Продовжували розмову до ранку, поки я не заснула. Минав час. У новинах говорили почекати пару днів, потім тижнів, місяців… 

Пам'ятаю, як у квітні вперше почула про ракету біля нас. Її побачила мама на подвір'ї."Коли ти бачиш її, то забуваєш, як діяти, і не можеш поворухнутись", - розповідаючи,  вона  змінювала емоції, та подиву на її обличчі було найбільше. Коли я розказала подрузі Риті, вона не повірила, що таке справді сталось.Це було трохи образливо.

Літо того року минуло швидко і непомітно.

І знову школа.

Одного ранку я побачила на вулиці похорон. Таке  вже не вперше було,  бо це ж все-таки традиція проводити покійника, проте я почула, що похоронили воїна з нашого села. Особисто я його не знала, та щиро співчуваю родичам. Він був одним з перших загиблих односельців, але, на жаль, не останній. Тепер ми щоразу їх зустрічаємо «живим коридором» і проводжаємо в останню путь. 

В один день я вперше почула ракети над своїм будинком. Свист вселяє страх. Вимкнулося світло. Вони летіли одна за одною. Це тривало 5 хвилин, та тоді це була вічність, і я зрозуміла, що таке від страху втратити мову. До вечора світло ввімкнули. Почали приходити відеоповідомлення від Рити. Вона плакала, було зрозуміло, що їй страшно.

І ось навчальний рік підходить до завершення. У травні висаджували вишневий сад, в пам'ять про загиблих героїв нашого села. Пам'ятаю промову про кожного героя, а потім старшокласники і рідні загиблих висаджували молоденькі вишеньки. Одні чекали закінчення, а інші, як і я, не змогли стримати сліз.

Нарешті настало літо. На канікули я хотіла поїхати до бабусі. З її слів, до неї мала приїхати подруга з Дніпра зі своєю онукою. Прийшов четверг, і вони приїхали. Розклавши речі, наші бабусі пішли до зали згадувати свою молодість. Я ж вирішила підійти познайомитись з гостею. Вона виявилася доволі привітною , тож ми знайшли спільну мову. Дівчина представилася Софією. Ми пішли прогулятись вулицями містечка. На вулиці в неї спрацювала повітряна тривога. Було трохи дивно,що на кожну тривогу лунав гучний сигнал, бо в нас у підвал йдуть тільки коли ракети пролітають саме над нами. Софія розповіла, що в них по сигналу тривоги всі швидко спускаються в сховище.Також вона демонструвала звукозаписи, де чути, що ракета приземляється зовсім поруч. Моя уява малювала цю ситуацію, розумію,  як, мабуть, важко за 3 хвилини дістатись сховища з 14 поверху. Коли ми прийшли додому, то ще довго розповідали одна одній свої історії.Через місяць канікул я поїхала додому, де не помітила, як закінчилося літо.

Правду кажуть: краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Та краще б ніколи не бачила і не чула.Так, у війні мало  хорошого, проте знайшла в ній краплю позитиву. Я зустріла людей, про яких ніколи б і не дізналася. Можливо, так і мало статися. Та якщо для цього така висока ціна, то не знаю, чи це того вартувало. Звісно, я не бачила того, що бачили люди зі східних областей, та розумію тепер,чому ветерани війни розповідали про неї зі сльозами на очах.