Чотири місяці триває повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Стільки ж перебуває у російській окупації місто Пологи Запорізької області. Містяни зізнаються, що вже зневірюються, а своє життя називають «пеклом». Одна з місцевих жительок погодилася розповісти проєкту Радіо Свобода «Новини Приазовʼя» про життя в окупованому місті, але просить не називати імені та прізвища з міркувань безпеки.
«Восьмигодинний бій з теробороною»
Жінка пригадує: коли почалася широкомасштабна війна, 24 лютого, містяни спочатку ніяких пострілів і вибухів не чули. Але потім почули їх зі сторони Бердянська.
– Протягом перших чотирьох днів війни місто продовжувало жити нормальним життям, якщо можна так сказати. У ці дні ще можна було купити товар у магазинах. 25 лютого почали вмикати навчальні сирени. Вони лунали у центрі міста, а у локомотивному депо вмикали гудки потягів. Починаючи з 28 лютого, з прилавків почало все зникати.
За словами жінки, перший вибух, який чітко почули місцеві жителі, – підірваний українськими військовими міст на новій трасі до Запоріжжя. Першого березня зранку зникли світло та зв’язок, не було води. Десь з 10-ї години ранку почалася стрілянина з автоматів. Люди дізналися, що на околицях міста стала на захист українська тероборона.
– На жаль, хлопці мали лише автомати, ніякої техніки у них не було. Така обстановка тривала майже день. У ніч з 1 на 2 березня тривав бій. Люди, що жили на околицях у багатоповерхівках, бачили, що зі сторони Токмака приїхала перша колона російської техніки зі своїми прапорами.
За декілька днів до цього українські комунальники прибрали всі дорожні знаки, тому невідомо, чи російські військові загубилися, чи цілеспрямовано їхали сюди, чи через підірваний міст заїхали у Пологи… Найімовірніше, місцеві колаборанти привели їх до міста, бо ніхто не знав ту дорогу.
З теробороною у них тривав бій вісім годин.
За офіційною інформацією, загинули приблизно 30 бійців територіальної оборони, регулярних підрозділів армії в Пологах не було, стверджує жінка.
«День починався із автоматних черг»
Російська техніка почала їздити містом та в бік Гуляйполя й Оріхова. Окупанти встановлювали блокпости, а згодом підтягували техніку з Бердянська, розповіла українка.
– День у людей починався зі звуків автоматних черг і важкого озброєння. У центрі міста всі магазини, банки, ломбарди почали грабувати. Це робили місцеві мародери та російські військові. Наприклад, «рашисти» (російські військові – ред.) стріляли з танка по супермаркету та виносили все, що їм потрібно було, переважно алкоголь. Потім місцеві мародери забігали туди та забирали все останнє. Це тривало впродовж кількох днів.
Згодом, каже співрозмовниця, місцеві почали фотографувати всіх, хто грабував магазини, та публікувати фото у соцмережах у спеціальних групах.
«Збирали дощову воду для прання»
Жителька Пологів розповіла, що дні починалися однаково – зі стрілянини. Кожен прислухався, наскільки це далеко, спати лягали рано, бо не було світла. На початку війни стояли люті морози – до мінус 10 градусів. У підвали через холод зносили все – старі куртки, ковдри, аби не замерзнути, спали одягнені під ковдрами.
– Ми мали один камін, але без світла його не увімкнеш. Тато привіз невеликий старенький бензиновий генератор. Вдома знайшли кілька літрів бензину та двічі на день, зранку та ввечері, на 20 хвилин вмикали генератор. За його допомогою протоплювали газову систему, яка є вдома, бо електричний газовий котел не працював. Поки працював генератор, ми мали можливість хоч трохи зарядити телефони. Я не уявляю, що б ми робили без нього.
Пологівчанка розповідає, що в їхньому домі проживали понад 10 людей, з них п’ятеро – діти.
Запаси води закінчилися досить швидко. Її не було, щоб ані умитися, ані приготувати поїсти, ані чаю заварити, каже вона.
– Коли всю воду використали, то почали збирати у відра сніг та розтоплювати його. У нас була хоч така вода, іншого виходу не мали. На вулиці потеплішало, йшов дощ – ми збирали цю дощову воду в усе, що можна. Звичайно, ми її не пили, проте використовували, щоб умитися та попрати одяг.
За питною водою чоловіки ходили до свердловини, розповіла жінка. Там безкоштовно можна набрати декілька пляшок води. Жителька Пологів каже, що доводилося вистоювати у черзі годинами на лютому морозі, але люди ходили, тому що не мали іншого виходу.
– 7 березня ми прокинулися дуже рано через вибухи. Їх було чутно далеко, але від цього у нас люстра ходила ходором. Ми швидко замотали дітей у ковдри та побігли у підвал. Цей день, мабуть, найжахливіший за час війни, тому що тоді окупанти цілеспрямовано обстрілювали місто з «Градів» (назва реактивної системи залпового вогню – ред.), мінометів та іншої зброї.
Було дуже гучно та страшно, підстрибувала кришка підвалу, сипалася штукатурка, бо снаряди падали неподалік від двору. Діти боялися, але ми їх відволікали, як могли, а самі плакали.
Згодом дізналися, що цілили по двоповерхових будинках, які виглядали багато.
Місцеві вважають, що «окупанти мстилися теробороні за те, що вони напередодні обстріляли їхню швидку допомогу з пораненими солдатами». Але ця інформація немає якихось інших підтверджень.
Нас обстрілювали до самого вечора. Доводилося весь день сидіти у підвалі, де ми дуже мерзли.
Крім того, я ще грудьми годувала дитину. Через стрес у мене зникло молоко, але якимось дивом вдалося його поновити. Якби не це, то дитина дуже нервувала б. Моя дитина була найменшою серед п’ятьох.
«Північна Осетія вам допоможе»
На початку окупації новини люди отримували один від одного, оскільки не було зв’язку з навколишнім світом. Місцеві жителі ділилися інформацією та розповідали, що і де сталося. Світові новини дізнавалися, лише коли вмикали генератор.
– Що стосується влади, то перші дні мер на зв’язок взагалі не виходив. Згодом його знайшли «рашисти» (російські військові – ред.) та вимагали, щоб він вплинув на РЕМ, і вони відремонтували електрику. Після 12 березня у будинках з’явилася електрика. До цього два тижні жили без світла та води. З’явився зв’язок.
Жінка розповідає, що люди повністю дотримувалися світломаскування і з 16-ї години вже не виходили на вулицю. Харчувалися власними запасами. Спочатку ніякої гуманітарної допомоги не було, але потім місцеві підприємці привезли у магазини мішки з борошном.
Ми робили свою випічку, їли консервацію. Замість чаю у гарячій воді розводили варення та пили. Діти страждали найбільше, бо хотіли солодощів.
Перша гуманітарка, яку нібито роздавали людям, була російською. Українську або закордонну за весь час війни пропускали декілька разів.
За словами жінки, голови міста немає, гуманітарку місцевим допомагає отримувати заступник міського голови. Чи співпрацює він з окупаційними силами, вона достеменно не знає.
– Привозять ліки, мінімальну гуманітарку. Щоб її отримати, потрібно прийти о п’ятій ранку та зайняти чергу. Люди вистоювали. Чула, що раз приїхала їхня (окупантів – ред.) гуманітарка з Північної Осетії. Вони (окупаційні сили – ред.) казали: «От вам же Україна не допоможе, а Північна Осетія допомагає». Не уявляю, як отримували цю допомогу люди з інвалідністю та пенсіонери, яким складно самостійно пересуватися. Але всі допомагають один одному.
Згодом, каже жінка, люди з Пологів почали їздити до Бердянська, Токмака, Мелітополя, Чернігівки, Володарського. Привозили звідти товар і продавали з націнкою. У квітні відчинилися декілька магазинів на все місто, почали продавати хліб. У травні з Токмака іноді завозили макаронні вироби та крупи.
«Люди продають велосипеди, городні шланги, мультиварки»
Увесь цей час була і є велика проблема з готівкою – її ніхто не завозить, брати ніде. Жителі Пологів дякують людям, які дозволяють купувати м’ясо та молочні продукти, переводячи гроші на банківську картку. Українських товарів майже вже немає.
Хтось, зціпивши зуби, купує «рашистське», хтось – ні. Це вже питання особисто кожного.
Якщо ти сплачуєш на картку, то ціна зовсім інша, комісія від 6 до 15%. Нею можна розрахуватися лише, коли є зв’язок, щоб зайти в інтернет-банкінг. Потім підприємці почали говорити, що прийматимуть лише готівку та конвертуватимуть гривні у рублі, тому що скоро всюди будуть рублі. Де люди братимуть цю валюту – невідомо, бо роботи немає.
За місяці окупації деякі жителі Пологів зневірилися, каже співрозмовниця.
Місцеві вже не кажуть про перемогу, от наскільки вони зомбовані. Хочеться вірити у краще, адже сил немає. Люди продають все – велосипеди, городні шланги, мультиварки, аби отримати хоч якісь гроші.
Жінка каже, що у малих дітей немає «легкого» одягу та взуття. Знаходилися люди, які віддавали свої речі. З продуктами така ж ситуація. Наприклад, борошно міняли на олію.
– Дуже важко з медичною допомогою, адже «рашисти» захопили лікарню та створили власний госпіталь і склад. Спочатку взагалі не давали лікарям змоги обслуговувати населення, потім віддали невеличке «крило» (частина будівлі – ред.). Там – і аптека, і лікарня, де працює два терапевти, хірург і невропатолог. Куток для надання лікарської допомоги відкривається о 9:00. Навіть якщо ти приходиш о 7:30, то ти вже у черзі 79. Я намагалася отримати там раз на місяць дитячу гуманітарку (памперси, серветки тощо). Пізніше її видавали без черги. А ось в аптеку, щоб купити ліки, потрібно було вистояти чергу.
Згодом, каже жителька Пологів, почали завозити російські ліки з найближчих окупованих міст. Але залишилися велика проблема з ліками для серця, тиску, щитоподібної залози, краплями для очей.
«Люди зникають щодня»
Жінка розповідає, що жителі Пологів, виходячи з дому, намагаються не провокувати окупантів, оскільки люди зникають щодня. У місцевих групах соцмереж хтось постійно когось шукає.
У місті сталася ситуація – зникло подружжя. Усі їх шукали. Десь через тиждень вони з’явилися та почали здавати причетних до учасників АТО (ООС) або тероборони.
Зараз усі, хто залишився в окупації, живуть тихенько, не відходячи далеко від дому, або стають колаборантами. Люди знають, хто допомагає «оркам» (так, зокрема, називають в Україні російських військових – ред.), хто і чим дихає.
Жителька Пологів розповідає, що через постійні вибухи перебиваються різні мережі, щодня зникає світло. Газу немає кілька місяців.
– Усе місто вважає справжніми героями в окупації працівників комунальних служб (РЕМ, водоканал, газові служби, ДСНС). У Пологах навіть відновили вивезення сміття. Наскільки знаємо, нового «мера» окупанти не призначали. Все керується заступником міського голови, який тут залишився. Про те, що готуються «вибори» або «референдум», ніякої інформації немає.
«Немає грошей? Залізайте глибше у підвали»
Після історій жорстокості з деокупованої Бучі та інших міст Київщини з Пологів виїхало дуже багато людей, каже вона. За словами місцевої жительки, зараз люди повертаються, тому що гроші закінчуються, а «в спортзалах довго не проживеш». Жінка каже, що за весь час був лише один офіційний «зелений коридор» з міста.
– Це проїздом з Маріуполя їхала евакуаційна колона. На Пологівський район виділили лише три шкільні автобуси, на яких вивезли дітей з притулку. Інші виїжджали на свій страх і ризик під обстрілами, під шаленим тиском на блокпостах.
Впродовж останнього місяця із Пологів не можна виїхати ні на території, підконтрольні владі Україні, ні у сусідні села без «перепустки» так званого «коменданта».
– Людям, навіть щоб виїхати на город за місто, потрібно взяти перепустку на автомобіль і на кожного пасажира. Окупанти переписують паспортні дані. У сторону Оріхова не пускають на підконтрольну територію. Якщо їхати через Василівку, то люди по шість днів стоять, як «живий щит», без їжі та води.
Жителька Пологів каже, що у квітні були перевізники, які за гроші вивозили з міста. Сума коливалася від 2000 до 7000 гривень за одну людину в автомобілі.
Як немає грошей, говорили: «Залізайте глибше у підвали». Можливо, безкоштовно вивозили знайомі або родичі. Ось нас багато людей, скільки потрібно грошей, щоб виїхати?
Це одна з причин, чому ми залишилися. Немає транспорту, який вмістив би дорослих, дітей та купу тварин. Страшно їхати також через обстріли. Хтось виїхав у більш спокійні окуповані міста і там живе. Крім того, останні кілька днів ширяться чутки, що в окупантів є наказ не випускати з міста людей з дітьми, взагалі не розглядати такі документи.
Через це жінка каже, що «їм боляче чути докори до місцевого населення», що начебто через перебування цивільного населення в місті ЗСУ не можуть дати відсіч окупантам.
Виїхали, були у вас якісь родичі по Україні, вдалося знайти безкоштовне житло – добре. Ті, хто залишився, зробили свій вибір. Думаю, якби у місті не було людей, то нікого було б звільняти, місто зрівняли б з землею.
«Ми віримо у ЗСУ та чекаємо на українських захисників»
– Вони (російські військові – ред.) є на току, підприємствах, маслоекстракційному заводі. Серед них ховали техніку та боєприпаси. Дуже круто, коли горять «орки», але коли горить завод, на якому працює все місто… Немає у Пологах жодної родини, де хтось не працював би на маслоекстракційному заводі. Це шалені робочі місця та гідна зарплата. Тепер не знаю, чи буде де людям працювати після війни.
Жінка каже, що люди починають звикати до «життя» під обстрілами. Коли дуже гучно і поряд, спускаються у підвали.
– Страшно, коли працює їхнє ППО. Воно підриває ракети над будинками, і всі уламки розлітаються у сторони. Не всі рештки розриваються у повітрі, деякі падають на землю та вибухають.
Жителька Пологів розповіла, що в місті є ті, хто співпрацює з окупантами або просто обслуговує їх, в тому числі добровільно. Але більшість чекає на визволення, бо «не хоче жити в Росії».
Ми віримо в ЗСУ. Незважаючи на зрадників, люди чекають на українських визволителів. Якщо треба, будемо ховатися у підвалах, аби вибити звідти цю російську погань.
Щоб наші діти не жили в Росії. Вони знають, що таке війна, навчилася розрізняти «прильоти». І це найстрашніше.
З огляду на бойові дії і окупацію Росією частини півдня України редакція не може отримати офіційного підтвердження про озвучені свідчення чи належно їх перевірити.
Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.
