Синогач Таміла, 10 клас, Недобоївський ліцей імені Григорія Томіна

Вчитель, що надихнув на написання есе - Галюк Лідія Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - це не просто збройний конфлікт між країнами, це подія, яка перевертає життя мільйонів людей, змінює долі, руйнує міста та залишає глибокі шрами в душах. Кожен з нас став учасником цієї великої трагедії незалежно від того, чи ми перебуваємо на фронті, у прифронтовій зоні чи десь далеко за кордоном. Початок війни завжди застає зненацька. Нехай у повітрі відчувається напруга, але, коли вибухають перші бомби, час ніби завмирає.

Ті перші дні були немов у сні, з якого не можна прокинутися: дзвінки рідним, спроби зрозуміти, що відбувається, плутанина в новинах і невпевненість у завтрашньому дні.

Буча та Ірпінь, мирні міста під Києвом, стали символами російської агресії. Перші дні повномасштабного вторгнення перетворили їх на справжнє пекло. Свідчення очевидців, що пережили жахи окупації, продовжують шокувати світ. ”24 лютого о 5 ранку мене розбудили вибухи. Я підбігла до вікна і побачила, що горить заправна станція”, - розповідає Марія, мешканка Бучі.

”Спочатку не могли збагнути, що відбувається. Думали, що це якісь навчання. Але потім почалися обстріли житлових кварталів…”.

Окупанти швидко захопили міста. Люди змушені були ховатися в підвалах, щоб уникнути обстрілів. ”Ми сиділи там тижнями, без світла, води, їжі. Діти плакали від страху”, - згадує Олена, яка пережила окупацію в Ірпіні. Найстрашнішим спогадом для багатьох став довільний розстріл мирних жителів. ”Я бачила, як російські солдати розстріляли чоловіка, який просто йшов по вулиці”, - розповідає Світлана.

”Вони не жаліли нікого: ні старих, ні жінок, ні дітей…”

Моя історія – це лише мала частинка того, що робить наш народ. Коли вибухнула війна, я, як і мільйони українців, опинилася перед вибором: залишатися чи йти. Я вибрала залишитися. Перші дні були хаотичними. Сирени, паніка. Здавалося, що світ перевернувся догори дном. Але поступово страх відступив, а на його місце прийшла рішучість. Я розуміла, що не могла стояти осторонь. Збір продуктів харчування, ліків, одягу, заклик до донатів та самі донати. Слова очевидців, які я чула, вражали та водночас розпалювали рішучість. Вони розповідали про те, як пережили обстріл, як рятувалися з під завалів, як прощалися з рідними. Історії полонених, які поверталися додому, були сповнені жаху і мужності.

Вони бачили пекло війни на власні очі, але не зламалися.

Оборона Маріупольського заводу “Азовсталь” стала одним із найдраматичніших епізодів російсько-української війни. Ця багатоденна   битва, що тривала з березня до травня 2022 року, стала символом незламності українських захисників. Азовсталь - потужний металургійний комбінат, перетворився на останнє укриття українських збройних сил у Маріуполі. Захисники, серед яких були бійці полку “Азов”, морські піхотинці та інші підрозділи, опинилися в оточенні російських військ.

Незважаючи на значну перевагу ворога в техніці, українські захисники мужньо чинили опір. Умови, в яких перебували захисники Азовсталі, були надзвичайно складними.

Вони зазнавали постійних обстрілів, браку їжі та медикаментів. Незважаючи на це, вони продовжували боротися, демонструючи неймовірну стійкість та відвагу. Ця оборона стала символом боротьби за свободу та незалежність, показавши, що навіть у найскладніших умовах український народ здатний чинити опір агресору. Історія оборони Азовсталі назавжди  увійшла в історію України. Ця битва стала свідченням незламності українського духу та героїзму українських захисників.

Імена бійців, які обороняли завод, назавжди залишаться в наших серцях.

Війна вчить нас переоцінювати те, що ми вважали важливим. Речі, які здавалися такими значущими раніше – дорога техніка, новий автомобіль, престижна робота – раптом втратили свою вагу. Натомість на перший план вийшли зовсім інші цінності: безпека родини, можливість побачити схід сонця, благополуччя, почути голос рідних, обійняти того, кого любиш. На жаль, зараз є ті, хто вже ніколи не почує голосу свого сина, брата, чоловіка, не пригорне його, проте, вони назавжди залишаться у наших думках та серцях. У моїй громаді є ті, хто віддав своє життя обороняючи нас, захищаючи свою рідну неньку…Макайда Станіслав, Колісник Максим, Тодосійчук Андрій, Пінчук  Давид, Рудницький Віталій, Божек Андрій, Шовган Олександр, Дергач Леонід - вони назавжди у наших думках.

Ми низько схиляємо голови перед нашими захисниками та щиро вдячні їм за захист, за можливість вільно навчатися, не перебувати під постійними обстрілами.

Тисяча днів війни – це тисяча уроків. Я навчилася цінувати кожен день, кожну мить. Я навчилася співчувати, допомагати, любити. Зрозуміла, що найголовніше в житті – це людина, її життя, її свобода. Війна змінила нас всіх...Вона забрала у нас багато, але вона зробила нас сильнішими, згуртованими, незламними. І я вірю, що наша перемога не за горами. Адже ми – українці, і ми маємо найсильніший дух у світі!