Мені 82 роки. Я вже вдруге переживаю війну. Коли йшла Друга світова, я була маленькою, але деякі моменти пам’ятаю. У нашій сім’ї було четверо дітей. Мама ховала корову в садку. Якось прийшов до нас солдат. Ми напоїли його молоком. Рік прожили в Грузії. Повернулися в Україну у 1948 році. Багато наших односельчан померло від голоду.

Нас врятувало тільки те, що батьки працювали на будівництві й отримували хліб. Ми продавали його на вокзалі, а за виручені гроші купували кукурудзяну муку, цибулю, олію і варили кашу у великому казані на півтора відра.

Поряд жила бабуся. Вона давала нам картоплю і яблука. Так ми і вижили.

У 1952-1953 роках ми відбудовували наше місто: копали траншеї для водопроводу й каналізації. У 1954 році я закінчила школу. Через чотири роки влаштувалася на роботу на швейну фабрику. Пропрацювала на ній сорок п’ять років.

Ця війна застала мене в Оріхові. А син живе в Запоріжжі. Коли російська армія почала бомбити наше місто, він відразу приїхав по мене. Я нічого з собою не забрала. Пізніше дізналася, що осколок розбив вікно мого будинку, а все решта – ціле. Сусіди кажуть, що центра міста вже немає. Розбитий будинок культури, магазини, житлові будинки. Там дуже мало людей залишилося. Інший син перевіз мене в інше село. Тут пічне  опалення. Треба заготовляти дрова. Я отримую гуманітарну допомогу, за що дуже вдячна.

Сподіваюся, що війна швидко закінчиться. Хочеться додому.