Куцак Михайло, група КБ 11, Відокремлений структурний підрозділ "Фаховий коледж зв'язку та інформатизації Державного університету інтелектуальних технологій і зв'язку"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Борик Ірина Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна для мене почалася раптово, хоча й були чутки ще завчасно. За день до того, як мій світ розділився на "до" та "після", я, як і зазвичай, відсидів день у школі, а після уроків замість того, аби йти додому, гайнув до друзів у бібліотеку. Ми тоді не знали, що для багатьох із нас це була остання зустріч. І просто, як і (майже) завжди, були щасливими.

Вранці, десь о четвертій годині, я прокинувся від вибухів і крику тата: "Київ бомбардують!". Ось так стиснено та коротко зникло моє минуле, без зайвих церемоній.

Спочатку було страшно спати, було страшно померти уві сні. Повітряні тривоги стали востійниим явищем, обстріли відбувалися кожен день. Як сказав якийсь невідомий: «Повітряна тривога відбувається так, наче усіх ведуть на розстріл, усіх, але цілять лише в одного, і сьогодні це не ти». Вибухи лунали біля житлових будинків, шкіл, лікарень, ракети у небі пролітали частіше за птахів. Багато хто з друзів ще тоді виїхали з країни, і я вже не згадаю ні їх обличчя, ні голосів. Вони просто були десь там, колись давно. Іноді таке буває – люди зникають. А іноді навіть і надія зникала, та навіть це не вбило ще ненародженого майбутнього.

Темп життя став неймовірно виснажливим, і потрібно було терміново адаптовуватися, і вихід знайшовся простий, досить надійний і страшний – війна стала звичною частиною життя.

Однією з найчорніших сторінок моєї історії був перший блекаут. Батареї майже не гріли, іноді зникала вода, та й світла тижнями було не дочекатись. У нас не було ні павербанків, ні ліхтариків, ні свічок. Тільки довгі години в повній темряві й тиші. Здавалося, ніби хатам сажею виїло очі. А місто, поки сліпі бетонні очниці спальних районів чорніли, оживало. Генератори заповнили кожен магазин, кожну лачужку, усі установи та вуличну тишу. Їхнє гудіння стало таким же звичним, як вітер, рипіння гілля та гул автомобілів. На морозних вулицях до звичного зимового туману додався сизий серпанок від пального, що створювало по художньому естетичну атмосферу.

Потім ми, звичайно ж, звикли, та генератори і блекаути стали такою ж звичайною частиною нашої повсякденності, як і постійні обстріли, хоч і лише на деякий час.

Однієї весняної ночі ракета влучила в будинок мого кращого друга Нікіти. Сусідній під'їзд зник, залишилося тільки каміння та завали. Майже одразу ми (Я та Оля) кинулися до чату, кликали його, проте відповіді не було. Це не зрозуміти, доки не переживеш, та й так не описати той тваринний страх. Довгі години очікування вирвали з реальності.

Одне коротке повідомлення нас повернуло - він вижив. Нашому щастю не було меж, але водночас уже не відчувалося нічого: радість, сум, відчай стали, як одне.

Іноді, коли збираємося з Олею і Нікітою, гуляємо улюбленими місцями - залізничними платформами, мостами, забутими куточками Одеси - я відчуваю безпеку, навіть попри війну. Для мене сміливість тепер - це жити повним життям навіть під обстрілами, бути щирим із друзями та близькими. Кожен українець сьогодні - герой, бо всі ми стоїмо між ворогом і миром, захищаючи своє.

Війна, знову ж таки, стала простою злобуденністю, і тепер я живу, як живуть усі навколо. Смішно: ворог намагався зламати нас, але ми стали тільки сильнішими.

Так, ми стали травмованішими, але й стійкішими. Проте головне інше – я нарешті зрозумів де мій дім, відчув свою історію не тільки на словах і знайшов те, що хочу захищати. Лише в Україні я зможу жити повноцінно, лише тут я є, яким не яким, а собою. Я хочу жити. Я хочу жити яскраво, щоб війна не стала моєю єдиною історією, аби мене запам’ятали і аби кожен подих приносив задоволення.