«Сусіда вбило уламком просто на лавці у дворі»

Я жила в Маріуполі з 1983 року. Там похований мій чоловік, там жили мої діти. Одна дочка виїхала, а друга на момент початку війни була в Києві, тож зять 24 лютого одразу поїхав до неї. А ми з мамою не вірили, що буде таке страхіття, тому залишилися. Витримали весь цей жах протягом двох місяців. Мама жила в центрі, навпроти військової частини, яку постійно бомбили.

Власники підвалів не дали нам ключі, але коли поряд вибухнуло, то вибило вікно в підвал. Ми змогли туди залізти, це нас і врятувало.

Дуже страшно. У нашому домі померло багато людей. Було холодно й такі щільні бомбардування, що не можна було носа з підвалу висунути. Не було кому принести людям води або поїсти. Одного сусіда вбило уламком снаряду просто на лавці у дворі.

Коли безперервно бомбили тільки «Азовсталь», можна було виходити з підвалу.

І я купила картку «Фенікса», деенерівської мережі, й нарешті зв’язалася з дочками. А дочки в березні виїхали до Німеччини. І вони знайшли перевізника, щоби вивіз нас із Маріуполя. Пощастило, що він був чесний. Бо були й такі, які кидали: брали гроші й не вивозили, або залишали людей невідомо де.

11 травня він вивіз мене, маму і мою сваху до Бердянська. Виїхали ми з двома сумками: в одній трошки речей, а в другій – дві кицьки. Я не змогла покинути їх там. Так що в нас геройські кішки, які жили з нами в підвалі. А все решта лишилося в Маріуполі. Як і моя зруйнована квартира.

У Бердянську ми пробули два дні. Потім зібралася колона з трьох машин і ми поїхали на Запоріжжя. Тільки у Василівці одну ніч переночували. Після всього, що ми витримали, нам пощастило: блокпости всі проскочили. Бо в інших по-всякому було: страшні черги у Василівці, ця сволота не випускала людей. 15 травня я вже була у Хмельницькому.

Поки Маріуполь не буде українським, я туди не повернуся. Дуже цього чекаю. Навряд чи це буде скоро, але я молюся. Це страшне випробування для нашої країни, нашої нації, нашого народу.