Віторт Катерина

11 клас, Миколаївський ліцей №8

Вчитель, що надихнув на написання есе: Улановська Марина Олександрівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Для мене війна почалася дуже несподівано, найпершою від вибухів прокинулася я, на початку моя думка була досить звичайною для самого мирного часу, я припустила, що десь неподалік могли проколотися дві великі шини, бо одного разу я мала такий досвід, коли біля мене дійсно вибухнула велика шина, і тому це єдине, що прийшло мені на думку, але й в той самий час, не могла порівняти це з чимось іншим, тому моя реакція була досить спокійною. Вже на третій вибух прокинулися батьки, тато запитав чи чули ми ці звуки, а згодом пролунали наступні вибухи, тоді батько прибіг до кімнати, й сказав, що почалась війна. Йому ці звуки були знайомі як нікому іншому, бо він працює вибухотехніком. В мене одразу почалась паніка, бо я зіткнулася із таким вперше, згодом це переросло в істерику, бо

я гадала що смерть нібито вже прийшла на поріг, у голові моментально почали спливати картини масштабних війн, таких як Перша і Друга світова,

мати намагалася мене заспокоїти, хоча була у такому ж емоційному становищі. Вже приблизно о восьмій годині ранку, прочитавши новини, написавши друзям та заспокоївшись, я дійсно усвідомила, що почалася війна. 

День початку повномасштабного вторгнення досить сильно вплинув на нашу сім'ю. Ми почали дуже хвилюватися один за одного, простий похід у магазин супроводжувалося постійними дзвінками й запитаннями “Чи все добре”, бо тривоги та вибухи не стихали. Наша родина як і всі інші, гадаю було постійно на голках і з розумінням того, що всією сім'єю нам не виїхати, тому кожен день ми раділи, бо ми є поряд один з одним. 

Але дуже довго, усі разом ми не змогли бути, у березні почалися дуже сильні вибухи поряд з нами, тому батько прийняв рішення відправити нас за кордон, аби не травмувати мою психіку.

Це рішення далося моїй родині нелегко, але батьки керувалися розумінням того, що мені потрібна безпека, тому вже у квітні ми приїхали до столиці Румунії-Бухаресту, і пробули там до перших місяців літа цього року. Проживаючи за кордоном, я усвідомила, що ця країна не йде мені до душі, я не бачила там свого майбутнього, і майже рік вмовляла маму повернутися до Миколаєва, бо почала відчувати, як росте прірва між нами й татом, хоч спочатку він вважав за правильне нас відправити у безпечне місце, вже дуже скоро батько не міг впоратися з відчуттям віддаленості, йому було дуже тяжко приходити до порожнього і холодного дому, де немає нас із мамою, смуток почав поїдати його, я дійсно хвилювалась за становище нашої сім'ї, тому я почала впадати у депресію на початку зими. Це звісно вплинуло і на моє навчання також, мені навіть прийшлось звернутися до шкільного психолога за моральною підтримкою, бо поділитись було ні з ким. 

Зараз я дійсно почуваюсь набагато легше в Миколаєві, тому що я сумувала за рідним містом дуже довго і постійно фантазувала як приїду до нього. Також я рада за те, що тепер мама і тато знаходяться поряд один з одним, бо відстань катує відносини у будь-якому вигляді Тому зараз ми намагаємося цінувати один одного ще сильніше.