Ми жили в місті Херсон. 24 лютого ми з дітьми прокинулись від вибухів у Чорнобаєвському аеропорту. Був стовп диму, і у нас виникла перша думка: "Що робити?".

Ми шукали їжу та ліки для бабусі. Найбільше шокував сам факт, що така жахлива війна можлива у 21 столітті.

Найбільш страшно було в ті дні, коли орки заходили в місто, і ми розуміли, що гинуть люди. Всі наші спроби виїхати з окупованої території були складними і небезпечними. Ми пройшли через це п'ять разів. Кожен раз я молилася, щоб діти залишилися живими, щоб нашу машину не розстріляли, адже на трасі було багато ворогів. Серце боліло, коли град ракет прилетів у наш будинок, але ми сильні і все відбудуємо.

У перший місяць війни не було практично нічого, абсолютно нічого. Ми вижили завдяки невеличкому курнику та запасам в погребі, якими ділилися з друзями та сусідами. Ліків не було, для мами шукала хоч щось від астми, для друзів - від діабету... Дякуємо волонтерам, які провозили хоч щось.

Війна жорстоко вплинула на наше життя. Чоловік втратив свій бізнес, будинок постраждав, а дачу затопило. Головне, що ця війна погіршила здоров'я наших дітей (молодший заїкається, середній - часто плаче і має болі у голові) та мами. Наші діти втратили своїх друзів, домівку і нормальну освіту.

Зворушило співчуття та допомога від інших людей. До війни чоловік мав майстерню з ремонту електрообладнання, але зараз вона не працює. Я вирощувала птицю, але тепер це неможливо в Херсоні. Ми плануємо повернутися в Херсон і відновити своє життя, коли це буде можливо. Наразі ми обоє не працюємо.

У спогадах назавжди запамʼятались сухарі з хліба, які ми раніше сушили для курей, стали нашою їжею майже на місяць. Роздавали їх також сусідам. Люди раділи їм як солодощам…