Мені 50 років, проживаю в Нікопольському районі. Я почула новини, що почалася війна, і насамперед зателефонувала невістці у Нікополь. Сказала, щоб не вела дитину в садок - ми приїдемо і заберемо. 

Дуже в перший час було скрутно, в магазинах нічого не було - не привозили нічого в Нікополь. Багато людей виїхало.

Найстрашніше - коли нашу місцевість обстрілювали. Ми вдома були. Чули, як летить скло, і не могли нічого зрозуміти, не встигли заховатися. Просто в хаті сиділи. Було дуже страшно. 

Ми одні тут. Діти виїхали ще 4 березня, коли почали Нікополь обстрілювати. Тоді виїжджав весь Нікополь. Вони їхали електричкою дуже довго. Ми дуже за них переживали, а самі виїхати не могли, тому що я працюю і не могла кинути роботу.

Домашня праця у селі допомагає впоратися з нервами. Тому стресу у нас немає: стріляють, а ми працюємо.

Молимося і чекаємо перемоги. Я вірю і ставлю собі мету, що буде все найкраще - тільки так можна жити і вірити.