Я жила в Лисичанську. Здавалося, що життя нормальне, але обстріли почалися майже одразу. Стріляли по будинках, у місті не було води, світла, газу — усе, що раніше здавалося звичним, зникло. 

Нас разом із чоловіком вивезла поліція. Я думала, що поїду лише на місяць, але обставини були іншими. Під час дороги страшно було думати про дім, який лишився там, про сусідів і людей, які не змогли виїхати. Зараз ми у дітей у Києві. Тут безпечніше, але серце тужить за рідними вулицями, за домом. Кожен день ми чекаємо миру, мріємо про той момент, коли зможемо повернутися додому, і відчути спокій, який ми, здавалося, втратили назавжди.