Коли все почалося, я одразу злякалася. П’ятсот метрів до кордону з Росією, у мене був шок. Першого дня війни я була вдома. За вікном гриміло, і я не розуміла – це правда чи страшний сон. Все дуже швидко змінилося. Магазини та аптеки закрилися, лікарні не приймали людей, школи та дитячі садки залишилися порожніми. Люди виїжджали, кидаючи все, і місто ставало порожнішим. Було важко прийняти, що тепер все по-іншому, і те, що було раніше, не повернеться. Обстріл не припинявся. З кожним днем ​​їх ставало більше. Стріляли і вдень, і вночі. Будинки руйнувалися, на дорогах були вирви. Місто змінювалося на очах. Було боляче та страшно дивитися на це. Здавалося, що у нас забрали все: спокій, звичне життя, надію.

Мої рідні роз’їхались, я поховала батька, зараз залишилась одна. 

Я виїхала з рідного села. Чекаю, що одного разу все закінчиться. Що знову буде тиша, і люди перестануть боятися. Хочеться просто жити. Без війни.