Євсюкова Олена, вчитель, Граденицький ліцей Біляївської міської ради Одеської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Колись в далекому дитинстві ,коли вся сім ′я збиралась на родинні свята ,було весело й гамірно . Цікаві історії , розмови про все на світі ,побажання один одному успіху ,грошей , щастя.  Покійна бабуся ,натомившись за день коло каструль й казанів ,тихенько сиділа край столу. В її очах – любов, ласка ,тепло материнське.

До кожного нашого побажання вона додавала : «Щоб тільки не було війни…». І зі старечих мудрих очей збігала непрохана сльоза. Ми, малі, не розуміли того страшного слова «війна»…

…..24 лютого 2022 року. Ранок. Діти ще спали. На серці неспокійно було.  Дзвінок . Страшне й незрозуміле слово : війна . Світ перевернувся . Життя зупинилось… Облаштувала місце в підвалі для мами й дітей. Пообіцяла ,що скоро все мине . Будемо жити!

Не минуло. Триває й досі. Пече болем у серці. Душа на шмаття. Щодня невтішні новини. Страшні звістки. Маріуполь. Там тримав оборону й потрапив у полон мій випускник. Простий, роботящий хлопчина , що служив контрактником. І досі в полоні.

Підступний удар по Краматорському вокзалу , влучення в багатоповерхівку в Дніпрі, далі Умань, Кременчук ,Вінниця ,Одеса. Суцільний ад на Донбасі. Ми живі. Тримаємось. Ось донька закінчує 11 клас. Мріє про вступ. Моє материнське серце тривожиться. Куди відпускати від себе її ? Як бути? Як захистити ?

Щиро й довірливо дивиться в очі синок-підліток і запитує : « А тата не заберуть?»

…. Не забрали. Сам пішов. Моторошні кадри . Виносять з-під завалів жінок і дітей. Все палає. І ось мій чоловік – доброволець. На мене впало небо. Затамувала подих  - і досі не можу дихати. Дихаю й живу тільки коли чую :  «Я їду. Скоро буду вдома!» Позаду 2 роки 2 місяці й 23 дні .

Мій чоловік на фронті. Харківщина. Назавжди в серці село на прикордонні Великий Бурлук. Там щирі й добрі люди ,які допомагали нашим військовим.

Там чоловік з великим серцем ,ветеран АТО Геннадій. Коли після обстрілу згоріли речі й телефон нашого тата , Бог послав мені цю людину. І ми зажили знову , бо на зв′язку. Бо раз на добу чула його голос крізь гуркіт і тріскіт , крізь блекаути , крізь суцільний морок і пітьму. В ту осінь 22-го року тримало одне : десь там у цьому світі він є ,живий. Ця невидима нитка тоненька ,яка нас зв′язує й досі ,не має право обірватися.

Бог береже його моїми молитвами. Щоночі на колінах перед образом Бога повторюю : « Збережи його, Боже!»..

Острови у заплавах Дніпра , лісок на Лівобережжі , переправи через Дніпро під суцільним вогнем окупантів. Спочатку п′ять і сім діб без зв′язку, далі по 2 тижні очікування .Мрія побачити зелений кружечок у месенджері , дві заповітні галочки ,що прочитано. … Можна починати свій день.

Найболючіші дні. Пекучий біль із серця нічим не витравити ,не відігнати –це дні , в які ми з учнями збираємося, щоб створити коридор пам′яті. Коли ховаємо молодих односельців , що повертаються додому на щиті. Назавжди.

Вони віддають свої молоді життя за Україну ,за нашу материнську землю. За стежку до хати , за вишню коло маминого порогу, за світле й чисте небо в нашій Україні. У пам′яті кожен із загиблих. Ось зовсім молодий Сашко- він командир взводу , загинув під Роботино. А це зовсім хлопчина , 21-річний. Із позивним «Тавр». Не повернувся із завдання. Ворожа засідка. Мить – і тонкою цівкою витекло молоде життя.

А то – Віктор , загинув на Донеччині . В застиглій руці – телефон , і останній набір номера «Кохана».

А Володимир загинув на переправі через Дніпро .Прикрив собою побратимів . Вони живі. Мстяться за свого відважного командира.  Сьогодні повертається додому на щиті мій випускник Микола . З дитинства сміливий і відважний хлопчина . Скромний і добрий. Змагався за кожний сантиметр донецької землі. Гірко. Боляче.

Страшно проводжати в останню путь молодих.

Вилітали із стін рідної школи хлопчаками ,сповненими мрій та сподівань на те ,що все життя попереду !  Не судилося … Стали на захист рідної землі ,віддано тримали рубежі , терикон за териконом , висота за висотою  - стояли на смерть. Вічна пам′ять і слава загиблим!

… Спливають роки. Воєнні .Тривожні.. Живемо далі. Любимо Україну. Життя. Людей.

Найвища цінність – це любити. Віддано. Не потребуючи нічого взамін. Допомагати тим ,хто цього потребує. Радіти кожному прожитому дню. Кожній щасливій хвилині.