Наталія виїжджала з Краматорська, потім повернулась, але не зовсім додому – там, як і на початку війни все ще надто небезпечно. Вона живе у чужому будинку неподалік від Краматорська і сподівається колись повернутись у рідний дім.
Мені 46 років. Проживали ми до війни на Донбасі у місті Краматорську.
Почалася війна. Відбулися трагічні події в Бучі, Ірпені. І я з дітьми евакуювалася в більш безпечний район. Потім ми поїхали до Полтави. З Полтави повернулися в листопаді, бо у нас скінчились кошти. Дуже дорого було там жити. І зараз, навіть якби ми захотіли виїхати, не можемо, бо всю Україну бомблять. Немає впевненості у спокої ніде.
Коли почалась війна, я була вдома, у відпустці. Моя старша донька навчалася в Лозовій, це Харківська область. Її розбудили в гуртожитку вранці й сказали збирати речі та виїжджати, бо почалася війна. Ми дуже переживали, щоб вона добралася додому, тому що були серйозні затримки з Харківського напрямку. Вона таки доїхала додому.
28 лютого рашисти бомбили наше місто, поцілили в житловий будинок і «асвабаділі» людей від роботи, від житла, від життя.
Ми проходили повз той будинок, бачили, як на руїнах стоять лампадки, лежать живі квіти. Був мороз по шкірі. Я гадаю, що люди досі ремонтують дахи. Були ще прильоти – і восени, і в лютому, коли якраз морози сильні. Це страхіття.
Часом були труднощі з їжею. Якось у березні прийшли в «АТБ», а магазин порожній. Почали вивозити обладнання, розпродавати товари, людей відправляли з роботи. Інші магазини працювали. Аптеки були. Деякі зачинялися, але ж не всі. Працював і ринок, і магазин дешевого одягу. Потім почали продавці розходитися. Але не можу сказати, що ми бідували чи голодували. Просто всі були невпевнені в завтрашньому дні: прилетить чи не прилетить. А так – усе в людей було, робили консервацію. Тільки страх був.
Потім ми збирали речі, думали, куди поїхати, шукали і нарешті натрапили на оголошення - жіночка з Полтавської області обіцяла прихистити. Ми вирушили о шостій ранку шостого квітня. Добралися до залізничного вокзалу в Краматорську, поїздів не було, тому що десь перебили лінію. Поїхали до Слов’янська. Звідти за великі гроші – на залізничний вокзал до Лозової. О шостій ранку ми були на вокзалі, і лише о дев’ятій вечора потрапили на поїзд. Восьмого квітня ми добралися до Полтави. І того ж дня я побачила в новинах, що бомбили вокзал Краматорська. Ми поїхали на два дні раніше того страшного обстрілу.
Коли ми виїжджали людей було дуже багато. Всі їхали зі своїми домашніми улюбленцями. І ми з нашим котом. Куди ж його дінеш? Мене вразило, що в Слов’янську були навіть діти на візочках із ДЦП. Я як побачила, сказала, що не сідатиму в Слов’янську на потяг, хоча в мене теж дві дитини. Якщо ми сядемо, то цим дітям не вистачить місця.
Потім повернулися. Зараз ми не в самому Краматорську, а біля нього, в більш безпечному місці. Але ніхто не застрахований ні від чого. Хто знає, що в росіян у голові?
Зараз я не працюю. Моя дитина в першому класі, я допомагаю з уроками. Мені платять дві третини зарплати на заводі.
Ми отримуємо виплати як ТПО. Але мені не треба тих виплат, мені потрібно, щоб було тихо й скоріше вигнали росіян. І я все зароблю, все сама куплю.
Важко пережити це все. Я почала курити. Горілка – не вихід. Істеріки і крики – не вихід. Краще десь вийти й поплакати, покурити, випити каву. Все. А потім - волю в кулак, і бігом уроки робити або справами займатись. І підтримувати. Наприклад, я маленькі гроші - скільки можу - передавала у благодійний фонд дітям, у фонд «Повернись живим» для військових. Якщо в мене є якісь гроші, я відправляю. Також допомагаю тваринам бездомним. Потроху, але все одно це добра справа - на душі стає легше.
Хочеться мирного неба, й щоб не було в нас жодних мін. І щоб людям було де жити, працювати, тому що зараз вони втратили все. Наразі я не знаю, завтра буде в мене ця хата чи ні, будемо ми живі, чи ні. А я хочу бути впевненою, що ми будемо живі, що будемо отримувати допомогу медичну, що моя дитина зможе вийти на вулицю й не наступить на якусь міну, не підірветься. Я буду працювати, у мене є руки й ноги. Якщо росія визнає, що вона агресор, буде виплачувати репарації та вибачиться перед Україною – я тільки за. А якщо ні – колючим дротом відгородитися від них треба й обходити її десятою дорогою.
