Світлана Григорівна з чоловіком місяць залишались дома під обстрілами, а потім виїхали до родичів у Дніпропетровську область

Ми з чоловіком жили в Харківській області. Через війну нам довелося переїхати до родичів на Дніпропетровщину, адже у нас постійно лунали вибухи й були ракетні удари. Наразі ми безробітні. 

Страшно, коли лунають вибухи, а ти сидиш у квартирі на дев’ятому поверсі й не знаєш, куди себе діти. 

24 лютого ми планували йти на роботу, але прокинулися вранці від вибухів. Відразу не зрозуміли, що це може бути війна. У нас там недалеко військові склади знаходяться, і ми подумали, що, можливо, там вибухають снаряди, бо у нас таке колись було. Потім зрозуміли, що війна. Ми зібралися й пішли на роботу, але нам десь на півдорозі сказали, щоб ми були вдома. На цьому наша робота закінчилася. Ми місяць просиділи вдома, а потім виїхали. 

Ми думали, що це все швидко закінчиться, але вже четвертий місяць сидимо на Дніпропетровщині. Не знаю, чи буде куди повертатися. Діти також пороз’їжджалися. Хочеться вже з усіма побачитися.

У перші дні війни люди все скупляли в магазинах. Потім ситуація трошки покращилася, уже продукти можна було купити, але ціни зросли. Ліки в аптеках також було складно дістати. 

Хочеться вірити, що все це скінчиться, і ми побачимо відбудову України. Можливо, навіть якусь участь візьмемо в цьому. Робота в саду та на городі допомагає відволікатися від постійного стресу.

У майбутньому хочеться повернутися у свою квартиру, і щоб діти та внуки приїхали до нас. Це таке наше майбутнє у вільній Україні.

Я думаю, що зимою щось зміниться, а в середині осені відбудеться перелом у війні. А там - хтозна, наскільки війна затягнеться і як закінчиться. Хочеться вірити, що ми переможемо.