Коли почалися вибухи, людям не було куди ховатися, підвали в їхніх будинках були непристосовані до укриття. Любов Василівна живе в дев'ятиповерховому будинку на першому поверсі і під час обстрілу перебувала вдома – «Вони й зараз у нас стріляють, як не страшно, як не стріляли, як тут не гупало, з хати нікуди ми не йшли, перехрестилися, під стінку стали і у своїй хаті, що Бог дасть, те й буде, то ми думали». Раніше жінці доводилося працювати під обстрілами. Вона не може побачитися зі своїми дітьми та онуками, не разу не бачила правнучку, Любов Василівна мріє їх усіх побачити.