Дуже важко згадувати про початок війни. Ми, як завжди, прокинулися, почули десь вибухи, але це нас не налякало. Збиралися на роботу, до школи. Поки дійшли до роботи, там  почалася паніка: усі збиралися, носилися з документами. Ми до кінця не вірили, що таке можливо. 

Ліків не було, їх миттєво розкупили. Черги страшенні були в аптеках. Потім поступово в місті зникало світло по районах, опалення, вода…

Шокувало споглядання вибухів. Ми двічі потрапляли під обстріл. Дуже тяжко дивитися на дитину, на те, як вона реагує, а я не можу допомогти їй.

Виїжджали власною машиною. Було дуже страшно, бо обстріли були постійні. Машина старенька, не їхала. Важко було підніматися на бугор, але їхали потрошку. На блокпостах нас надовго не затримували.

Ми забрали з собою кішку, папужку. А ще сусіди першими виїхали і залишили нам трьох хом'яків. Словом, ми всією великою родиною виїжджали.

Ми виїхали в Кіровоградську область спочатку, бо там були родичі і житло на перший час. Але роботи в тому місті не було, і ми вирішили переїхати в Дніпро, бо тут більше можливостей і кімнату знайти, і заробіток. 

Поки що майбутнє для нас туманне. Живемо сьогоденням, а планів на майбутнє ми не можемо будувати.